fbpx

Якби не Олегова теща, яка нещодавно переїхала до них із села, його дружина нізащо б не здогадалася, на яке таке будівництво ходить благовірний і в першу, і в другу і навіть у третю зміну. Не зразу Рая помітила, як із дому зникає готівка. Тільки коли потрібно було обстежити в клініці маму, жінка побачила в тайнику всього кілька тисяч і забила тривогу. Олег клявся, що скоро на їх місці стане в десять разів більше, бо вклав кошти у дуже вигідну справу.

Коли я придбала квартиру в п’ятиповерховому будинку одного районного містечка, то навіть не уявляла, що почую стільки цікавих історій з життя мешканців нашого зразкового п’ятого під’їзду. Зразкового тим, що насамперед всі сусіди були напрочуд дружні, сходи й площадки були завжди чисто вимиті, перед під’їздом зручні лавки і столик для посиденьок тих, хто вже на заслуженім відпочинку, в кого вдосталь часу з сусідами поспілкуватися.

Статечні чоловіки грали в шахи, старші пані щось плели або вишивали, ділилися рецептами страв, хвалилися своїми котиками чи песиками, обговорювали серіали. Молодші жіночки навіть знайшли місце для квітів, подбали і про малечу, про майданчик із пісочницею, хоч дітей було не так вже й багато.

Корінні містяни жили в приватних будинках на вулиці, яка була перпендикулярна нашій, але залюбки приходили до нас не з порожніми руками. Вони мали можливість тримати курей, кіз, садити овочі. То й приносили цибулю, моркву, яйця, молоко, щоб продати або й за “дякую” добрим знайомим.

У нашому будинку жили переважно “понаїхавші”: родини військових і тих, хто мав направлення на роботу. Всі квартири були двокімнатні, тож, хто одружився, ставав у чергу на розширення, мінялися, переїжджали, був такий рух, що скучати нікому не довелося, бо всі про всіх все знали, всі всім допомагали, всі всім усе розповідали, словом, село могло б позаздрити нашій обізнаності та згуртованості.

Перша історія, яка мені запам’яталася, тривала вже декілька років перед тим, як я там оселилася. Сусідка Рая, що жила поверхом вище, скаржилася мені на свого чоловіка. Її розповідь дивним чином збіглася з проханням іншої моєї сусідки, учениці дев’ятого класу, допомогти їй дати письмову характеристику копача Бонавентури із комедії Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Я здивувалася, що ще почую про диваків, які найкращі роки свого життя витрачають то на пошуки єті – снігової людини, то на пошуки скарбів. Літературний персонаж потратив на це тридцять років, чоловік моєї знайомої – майже три, зате всі заощадження родини витратив на поїздки, знаряддя, інструменти, металошукачі, експертів.

Пан Олег, про якого йтиме мова, інженер-будівельник за фахом, любив слухати розповіді місцевих про колишніх мешканців міста, які під час ІІ Світової змушені були покинути свої оселі. Мова йшла переважно про поляків, що компактно жили на вулиці, яку в народі називали “кольонією”. Їхні будинки під час наступу військ були повністю або напівзруйновані, а більшість жителів виїхало на свою історичну батьківщину. Хто залишився, відбудували костел, зрідка приймали родини із закордону, доглядали могили на цвинтарі. На надгоробних пам’ятниках старого цвинтаря ще видніються написи латиницею і переважають імена Кароль, Адам, Данута, Анеля…

Коли впала “залізна завіса”, почастішали взаємні візити поляків до нас, наших до Польщі. Відповідно побільшало і життєвих історій від кількох поколінь. Та пана Олега цікавили тільки розповіді про знахідки ювелірних коштовностей, старовинних ікон і книг, дорогоцінних монет, порцелянового посуду, срібних і позолочених столових приборів.

Як тільки на вулиці колишнього польського поселення одна будівельна компанія почала копати котловани, пан Олег звільнився зі своєї фірми, сказав дружині, що йде на підвищення, та почав активно шукати скарби.

До пошуків він залучив свого приятеля Тараса, якого вдалося надихнути ідеєю та примарною мрією розбагатіти. Їм пощастило під фундаментом колишнього будинку, в пивниці під важкою лядою, натрапити на заржавілу металеву скриню, відкривши яку вони побачили замотані в тканину дві ікони, ілюстровану Біблію, написану латиницею, між сторінками якої були якісь купюри. Приятель пообіцяв познайомити Олега з експерткою із старожитностей, звісно, взяти її в долю, якщо знахідка матиме цінність. Задля державних музеїв наші “археологи”, звісно, не працювали.

Якби не Олегова теща, яка нещодавно переїхала до них із села, його дружина нізащо б не здогадалася, на яке таке будівництво ходить благовірний і в першу, і в другу і навіть у третю зміну. Їхня з Олегом донька Зоя була вже заміжня за багатим чоловіком і проживала окремо, тож зарплату подружжя відкладало на дорогий подарунок внукові і відпочинок на морі. Не зразу Рая помітила, як із дому зникає готівка, і гроші з валютного рахунку. Тільки коли потрібно було обстежити в клініці маму, жінка побачила в тайнику всього кілька тисяч і забила тривогу. Олег клявся, що скоро на їх місці стане в десять разів більше, бо вклав у дуже вигідну справу.

Раїсина мама, втішена тим, що медичне обстеження не виявило нічого серйозного, повернулася до свого звичного ритму активності. Вона ходила на базар, вибирала найкращі продукти, варила доньці та зятю смачні борщі, вареники й голубці. Якось на ринку здалека побачила зятя. Олег із приятелем, якого вона вже раз бачила, і з симпатичною жінкою прямували до кав’ярні, яка була в самому центрі базару. Теща непомітно прослідкувала за компанією. Через загратоване віконечко побачила, що незнайома дама  горнулася до Олега.

Мама Раї нічого не сказала доньці, вирішила включити міс Марпл, але все ж переговорила з сусідкою Нелею з нашого під’їзду, яка працювала продавчинею на ринку, і мала можливість забігти в кав’ярню перекусити. Неля пообіцяла  непомітно сфотографувати пана Олега, якщо його ще раз  побачить там з іншою жінкою. Через деякий час їй це вдалося, і вона пообіцяла, що з дозволу нашої міс Марпл покаже фото на телефоні пані Раїсі. Тим часом бабуся вирішила зателефонувати внуці Зої, щоб приїхала в центр й вони разом погуляли містом, а сама мала на меті сказати, що її тато, мабуть, скаче в гречку.

Прогулючись затишною вулицею з онукою, бабуся побачила, що назустріч їм йде зятів приятель Тарас із Ігоревою “коханкою”. А ще більше її здивувало, що внучка з парою привіталася. Коли розминулися, бабуся розпитала, звідки вона цих двох знає. Зоя сказала, що її чоловік Ігор любить купувати антикварні речі, і в них він купив дві старовинні ікони та ілюстровану Біблію, за які віддав величеньку суму, а ще вони принесуть порцелянові статуетки, позолочену тацю, кавовий сервіз, набір срібних ложок, бронзовий підсвічник. Зоя запропонувала бабусі присісти на лавці в скверику й показала на телефоні всю цю красу, яку придбали та яку ще мали придбати.

Бабуся з онукою вирішили розказати Олегові, що його любка, з якою він заходить до кав’ярні, крутить роман із його приятелем, так що хай він розірве з нею всякі стосунки, поки не дізналася про його походеньки дружина. Вдома глави сім’ї ще не було, зате Раю застали всю в сльозах. Виявляється, що знайома продавчиня обмовилася про роман Олега, співчутливо вислухавши нарікання Раїси, як непросто її чоловіку бути начальником, бо не тільки його майже не бачить, але і його зарплати, так як замість приносити гроші родині, ще й з дому тягне, щоб у якусь справу вкладати.

Даремно Зоя заспокоювала маму, кажучи, що та дама серця, фото якої скинула їй на телефон знайома продавчиня, не є коханкою тата, бо її сьогодні бачили з татовим приятелем, даремно донька намагалася відволікати маму від сумних думок, показуючи на телефоні, які цінні речі придбав її чоловік у татових знайомих. Раїса майже не слухала доньку і почала збирати документи для розлучення. Вона пов’язала і ненормований робочий день чоловіка, і розтрату грошей, і обіцянки все повернути, і таємниці, і зустрічі з незнайомкою в одну картину, назва якій “зрада”. Бракувало ще одного пазла – відвертої розмови з чоловіком і остаточного рішення дружини про розірвання шлюбу.

Олег прийшов додому вдосвіта. Рая не дала йому відіспатись, а зажадала пояснень. Чоловік їй признався про свою не зовсім законну діяльність з пошуку родинних скарбів колишніх мешканців і збуту їх колекціонерам, про жінку Галину, яка зовсім не коханка, а їхня з приятелем експертка, що виявляє йому знаки уваги, але він на це не ведеться, бо любить тільки її, свою Раю, а Галина вже стала дамою серця Тараса. Розповів і про знахідки, які, на жаль, не мали великої цінності, але цієї ночі їм пощастило знайти ювелірні прикраси. Галина їх оцінить, Тарас продасть зацікавленим людям, а немалі гроші вони поділять між собою.

Олегові стало не до сну, коли дружина показала йому фото від доньки і запитала, як експертка оцінила старовинні ікони та Біблію, та скільки коштуватимуть порцелянові статуетки, лампадка і підсвічник, які в них має на меті придбати їхній зять Ігор. Олег був ошелешений, почувши, яку величеньку суму заплатив його приятелю доньчин чоловік за їхню першу знахідку, а Тарас назвав суму, утричі меншу. Про порцеляну й коштовне кухонне приладдя чоловік уявлення не мав. Він запідозрив, що сьогоднішній скарб із ювелірних виробів, завдяки “експертній” оцінці хитрої пари компаньйонів перетвориться на дешеву біжутерію.

Раїса, здавалось, повірила, що Олег їй не зраджував. Порадившись із дочкою та зятем, вони вирішили прийти до них на квартиру й дочекатись, поки Тарас і Галина прийдуть із рештою скарбів.

Коли антикварів запросили в світлицю, і вони, розклавши знайдені скарби, почали називати суму, з іншої кімнати вийшов Олег, щоб “подякувати” за спільну працю нечесним компаньйонам.

Раїса пізніше розповідала мені, що Тарас з Галиною пішли від них, можна сказати, з нічим. Щоправда, зять заплатив їм якусь суму “за доставку” і взяв обіцянку, що ця пара більше не потраплятиме їм на очі. Досхочу намилувавшись іконами та Біблією, Ігор сказав, що віддасть їх до краєзнавчого музею, а ювелірні коштовності поверне нащадкам колишнього польського поселення, якщо такі знайдуться. Тестя Ігор влаштував у свою фірму. Невгамовна бабуся повернулася в село. У родині нарешті оселився мир і спокій.

You cannot copy content of this page