Я й справді не цікавилася, що там навколо, адже у мене й таку купу турбот: чоловік, троє дітей, дім, кухня, гуртки, школа. Кожен день щось є, що маєш негайно виправити, владнати, пришити, вивчити, переробити.
А ще чоловікові час приділити, вислухати від свекрухи, що якби я думала головою, то все б у її сина склалося набагато краще.
Знаєте, я теж не мріяла про вічне прання та куховарство, я мріяла ніжитися на теплому пляжі і попивати з кокосу сік, наче й рекламі, а що маю натомість? Он сивина вже на два пальці, а зафарбувати нема часу, то забуду фарбу купити, то забуду чоловікові сказати, щоб мене пофарбував, то вже до свята, то вже нема чого фарбу дурно ляпати, бо свята скінчилися.
І ось стою я на касі з молодшим сином, думаю, що треба купити, щоб і донести і нічого не забути, як тут бачу попереду той беретик.
Ще так здивувалася, що вже ніхто в такому й не виходить, адже на гуманітарні за копійки можна будь-яку шапку купити, а далі й плащик засірів. І мене наче так громом до землі пришпилило. Ірина Семенівна! Наша математичка! Вона розрахувалася, а я не знала, що й робити – чи привітатися з нею, чи просто забути цей епізод.
За ті кілька хвилин, що ще стояла в черзі, пригадувала, як вона завжди робила собі на голові таку гульку, так її закручувала, що частина йшла, мов гривка. І вона під час уроку завжди її поправляла, цей рух вона й досі зберегла і так само поправляла того берета.
В випускному вона була у нас класною, так розхвилювалася, коли бажала нам успіхів в житті, а ми навіть і не чули, що вона там каже, бо кожен хотів якнайшвидше забути школу, поринути у доросле життя. Ми дякували їй за кращу оцінку в атестаті, але це також було так, щоб сказати, бо вже не були важливі оцінки. Тільки те, що ми скоро будемо випускниками.
На зустрічі я рідко ходила, хоч і писали ми, ким хочемо стати і вона обіцяла через двадцять років відкрити капсулу. Та кому вона та капсула вже й треба?
Але тепер, коли я сама мама, те її бажання попередити про все, що нас чекає попереду, вберегти, дати правильні знання, воно зараз вже геть по-іншому звучить.
Я її наздогнала, слава Богу.
– Ірино Семенівно, яка зустріч!
– Наталю? Яка ти стала. Як ти?
– Ой, не питайте, дім і діти та чоловік. Нема чим і похвалитися.
– А колись ти мріяла стати археологом.
– Справді?
– Так, я ж бережу всі ваші листи з усіх випусків.
– Ой, ну ви мене й здивували. А я вже нічого й не пригадаю зі школи. Ви як?
– Я тепер сама, Петра Васильовича не стало два роки тому. От і згадую, все що було. Ти заходь, як матимеш час.
– Обов’язково, – пообіцяла я, хоч і не думала про те, що зроблю це з моїми-то клопотами.
Але далі вдома чомусь потяглася на антресолі, навіть не готувала вечерю, ще з обіду є що поїсти і дивилася на себе молоду, яка мала мрії, а тепер що? Ні на що нема часу. Навіть нема часу бути доброю жінкою і відвідати колишню вчительку.
Чоловік зрозумів по моєму носу, що щось не так, тому мовчки приготував обід, а я лежала втупившись у стінку та шукала там сенсу свого життя.
На наступний день пішла з малим відвідати Ірину Семенівну.
– Ти прийшла! Яка я рада! Я вже ставлю чайник.
Вона гортала наш альбом, розповідала, хто та де, всіх пам’ятала, навіть якісь дрібні капості, від цього у неї очі світилися життям.
– Я дивлюся на вас і бачу, які ви щасливі від того, як прожили своє життя.
– Так. Це правда, тільки спогади й лишилися. Та й ти живеш своє найкраще життя, просто трохи забігалася.
– А як не забігаєшся, якщо як не одне, то друге. Хіба на роботі було легко, бо діти в садку і школі, а тепер що. Знову те саме кожен день, що й запам’ятати нема що.
– Наталю, ти можеш мені лишати дитину на кілька годин, я буду рада допомогти.
– Справді? Ви не повірите. Як важко зараз найти людину, яка буде за помірні гроші няньчити дитину.
– Та мені не треба грошей. Я готова тобі платити, лиш би не бути щодня самій.
– Ні, ми таки порахуємося і дякую вам.
І так у нас з’явилася бабуся Іра, у мене вільний час, у мого чоловіка усміхнена дружина, а у дітей щаслива мама. Дякую Богу, що тоді нагадав мені про себе, про те, що я людина.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
