– Не смій повторювати вуличні плітки, Богданко, – сказала вона тихо, але так твердо, що мені стало не по собі. – Твій батько – порядна людина, просто на нього постійно наводять наклепи заздрісні люди. Він повернувся додому, бо ми вінчані перед Богом, і ніхто нас не розлучить.

Я змалку пам’ятаю, як мама мене брала з собою до церкви. Мені було дуже нудно, голова паморочилася від запаху ладану, а мама навпаки, аж світліла лицем.

– Не вередуй, Богданко. Треба встигнути до початку служби, поки людей не набилося, щоб біля самої ікони свічку поставити. Ось помолимося добре і тато повернеться до своєї сім’ї. Головне – вірити.

Мені було байдуже чи тато вернеться чи ні, я була лише дитиною. З часом я розуміла, що ми не зовсім нормальна родина. У нас же все оберталося навколо одного: де зараз тато і коли він надумає з’явитися на порозі.

Тато завжди робив те, що хотів, ніколи ні перед ким не звітував і поводився так, ніби наша квартира – це просто тимчасова зупинка, де можна перепочити, поїсти й знову зникнути у власних справах. А мама весь цей час місця собі не знаходила, постійно переживала, хапалася за серце при кожному дзвінку в двері й бігала до церкви, сподіваючись, що її нескінченні молитви змусять його змінитися й повернутися в родину назавжди.

Мені було незрозуміло від цих постійних походів у храм, де пахло воском і сирістю, а мама стояла на колінах перед образами, шепочучи щось так пристрасно, ніби від цього залежало її життя. Я стояла поруч, дивилася на її худі плечі, на стиснуті до побіління пальці, і всередині в мене накопичувалася тривога.

Я не розуміла, чому тато може просто взяти й піти, коли йому заманеться, а мама замість того, щоб розсердитися або просто жити далі заради мене, витрачає всі свої сили на те, щоб випросити його повернення.

Коли тато нарешті з’являвся вдома через тиждень чи два, мама в одну мить змінювалася. Уся її пригніченість зникала, вона починала бігати по кухні, застеляла стіл святковою скатертиною і готувала наче на свято.

– Петре, ти, мабуть, змерз із дороги, сідай за стіл, я зараз усе підігрію, – щебетала вона, ставлячи перед ним тарілку і поправляючи скатертину. – Я тобі свіжих пиріжків із картоплею напекла, ти ж любиш, коли вони ще теплі.

– Та не метушися, аж в очах рябить, – бурчав батько, – Давай мовчки став на стіл, а то голова розколюється від цієї метушні.

Мама замовкала і шикала на мене:

– Богданко, вимкни телевізор, тато втомлений, йому треба відпочити.

Мамі було байдуже, що я чекала подивитися свій улюблений серіал. Тато міг пролежати на дивані два дні, не сказавши мені жодного слова про школу чи мої справи, а потім так само раптово зібрати сумку й піти, кинувши через плече, що в нього термінові справи на об’єкті.

Минали роки, я підросла, перейшла в старші класи, і дитячі здогадки поступово перетворилися на чітке розуміння реальності. Я вже давно не вірила в казки про нічні зміни, відрядження чи допомогу друзям із ремонтом. Я розуміла, що тато час від часу живе в інших жінок, живе у своє задоволення, а коли йому там набридає або виникають якісь побутові труднощі, він спокійно повертається до мами. І щоразу повторювалося одне й те саме: мама приймала його без жодного докору, знову бігала навколо нього, прала його речі, готувала улюблені страви й робила вигляд, що ніяких інших жінок не існує.

Одного разу я не витримала, коли побачила, як вона ретельно прасує його сорочку після чергової місячної відсутності.

– Мамо, навіщо ти це робиш? – запитала я різко, навіть не намагаючись приховати осуд у голосі. – Ти ж сама знаєш, де він був весь цей місяць. Моя однокласниця бачила його біля торгового центру з якоюсь рудою жінкою, вони трималися за руки і купували продукти.

Мама зупинила праску, повільно поставила її на підставку і повернулася до мене. Її обличчя в одну мить стало кам’яним, а в очах з’явився якийсь дивний, холодний блиск, якого я раніше не помічала.

– Не смій повторювати вуличні плітки, Богданко, – сказала вона тихо, але так твердо, що мені стало не по собі. – Твій батько – порядна людина, просто на нього постійно наводять наклепи заздрісні люди. Він повернувся додому, бо ми вінчані перед Богом, і ніхто нас не розлучить.

– Ти сама себе обманюєш! – вигукнула я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози від безпорадності. – Йому байдуже до тебе, він приходить сюди тільки тоді, коли йому зручно! Чому ти не можеш просто вигнати його і жити нормально?

– Ще одне слово – і ти пошкодуєш, – перебила вона мене, різко підвищивши голос, а потім раптом замовкла, відвернулася до вікна і почала щось тихо шепотіти собі під ніс, перебираючи пальцями край фіранки.

Після тієї розмови я більше не намагалася з нею сперечатися. Я бачила, що кожне нове зникнення батька і кожне його повернення залишають на ній дедалі глибший слід. Вона перестала спілкуватися з сусідками, звільнилася з роботи в бібліотеці, пояснивши це тим, що вдома забагато справ, і дедалі більше часу проводила на самоті. Я готувалася до вступу в університет, мріяла про те, як стану студенткою, знайду підробіток і зможу жити в гуртожитку.

Але з часом стало зрозуміло, що мама вже не в звичайній реальності. Це відбувалося не за один день, а поступово, непомітно, крок за кроком. Спочатку вона почала забувати прості речі: могла поставити чайник на плиту і піти в кімнату, зачинивши двері, або кілька разів поспіль запитати мене, чи я вже прийшла зі школи, хоча я сиділа прямо перед нею за обіднім столом. Потім з’явилися дивні розмови в порожній кімнаті. Я заходила до неї ввечері й бачила, як вона сидить на краю ліжка, дивиться на порожній стілець навпроти і жваво обговорює з кимось невидимим, які штори краще повісити у вітальні до свята.

Коли мені виповнилося двадцять років, я вже навчалася на третьому курсі економічного факультету, і сумнівів не залишилося зовсім: мама остаточно втратила зв’язок із дійсністю. Вона могла годинами перекладати старі фотографії з однієї коробки в іншу, усміхаючись власним думкам, і зовсім не реагувала на мої запитання.

Одного вечора я повернулася після лекцій і застала в коридорі батька. Він стояв біля відчиненої шафи, діставав із полиць свої светри і швидко запихав їх у велику дорожню сумку.

– Тату, що відбувається? – запитала я, зупинившись на порозі з важким рюкзаком на плечі. – Ти кудись їдеш?

– Я не їду, Богданко, я переїжджаю назавжди, – відповів він, навіть не піднявши голови, і продовжив складати речі. – У мене тепер інше життя і нормальна жінка.

– Ти серйозно зараз? – у мене перехопило подих від обурення. – Ти бачив, у якому стані мама? Вона не впізнає мене через день, вона не може сама собі їжу розігріти, вона розмовляє зі стінами! Як ти можеш просто взяти і піти?

– А що я маю робити? Я їй не нянька і не доглядальниця. Вона сама себе довела до такого стану своїми вічними підозрами та молитвами. Тобі вже двадцять років, ти доросла дівчина, студентка, от і займайся нею сама. Я більше сюди не повернуся.

– У мене немає грошей навіть на продукти, я живу на одну стипендію! – мій голос зірвався на крик, руки затремтіли від безсилля і злості. – Я не зможу одночасно вчитися, працювати і стежити за нею цілодобово!

– Знайдеш вихід, не маленька. Мати у тебе одна, – кинув він байдуже, підхопив сумку, поклав ключі від квартири на тумбочку і вийшов за двері, навіть не заглянувши в кімнату до жінки, з якою прожив понад двадцять років.

Я залишилася сама в порожньому коридорі. З вітальні почувся тихий, монотонний голос мами, яка знову комусь пояснювала, що Петрик скоро прийде вечеряти, тому треба накрити на стіл.

Я перестала ходити на пари, бо одного разу, повернувшись через три години, знайшла на кухні увімкнену газову конфорку, над якою стояла порожня суха каструля. Мама в цей час сиділа у ванній на підлозі й тихо співала колискову, дивлячись у дзеркало. Я майже не спала вночі, прислухаючись до кожного шереху за стіною, боячись, що вона відчинить вхідні двері й вийде на вулицю в одному халаті або зробить щось подібне. Моє власне життя стояло на паузі: я не бачилася з друзями, закинула курсову роботу.

Я не знала, що робити і до кого звернутися по допомогу. Одного дня, коли я забігла в університет, щоб забрати завдання у старости групи, мене перестріла в коридорі наша кураторка, Ірина Василівна. Вона подивилася на моє бліде обличчя, кола під очима і затягла мене в порожню аудиторію.

– Богданко, що з тобою коїться? Ти на себе не схожа, та ще й пропускаєш усі заняття поспіль, – занепокоєно запитала вона, присівши поруч на парту.

Я не витримала і розповіла їй усе: і про те, що батько пішов, і про мамин стан, і про те, що я боюся залишити її саму навіть на годину, бо не знаю, що станеться за моєї відсутності. Пані Ірина вислухала мене мовчки, не перебиваючи, а потім важко зітхнула і поклала руку мені на плече.

– Послухай мене уважно, дівчинко, – сказала вона тихим, серйозним голосом. – Ти сама з цим не впораєшся. Ти не фахівець, у тебе немає ні досвіду, ні сил, ні грошей, щоб забезпечити їй цілодобовий нагляд. Якщо ти так продовжиш, то через пів року зляжеш сама, а навчання втратиш остаточно. У таких випадках єдиний розумний вихід – оформити її у спеціалізований заклад, де за такими людьми доглядають професійно, де вона буде в безпеці і під постійним наглядом. Сходи в управління соціального захисту, дізнайся, які потрібні довідки.

Спочатку ця порада здалася мені якоюсь неправильною. Я весь вечір просиділа на кухні, дивлячись у темне вікно і зважуючи кожен крок. Мені було жахливо соромно перед самою собою за саму думку про те, щоб віддати маму в інтернат чи пансіонат. Але коли вночі мама розбудила мене криком, бо їй здалося, що в шафі ховаються злодії, і почала викидати з полиць весь одяг, я зрозуміла, що іншого вибору в мене просто немає.

Я нікому нічого не розповідала, сподіваючись швидко все оформити і влаштувати маму в нормальні умови.

Але в п’ятницю ввечері, коли я сиділа за столом і розкладала по файлах зібрані папери, у двері різко й вимогливо подзвонили. Я пішла відчиняти, думаючи, що це сусідка, але на порозі стояла бабуся. Вона не приїжджала до нас більше року, обмежуючись короткими дзвінками на свята, і зараз виглядала розлюченою.

– Добрий вечір, бабусю, – розгублено сказала я, зачиняючи двері. – Ти чого так пізно? Щось трапилося?

– Це я в тебе хочу запитати, що ти тут задумала! – її голос загримів на весь коридор так, що я мимоволі здригнулася. – Мені знайома з соціальної служби сьогодні зателефонувала, сказала, що ти довідки збираєш, щоб рідну матір у заклад здати! Ти зовсім совість втратила, Богданко?

– Бабусю, ти хоч бачила, в якому вона стані зараз? – запитала я, намагаючись говорити рівно, хоча голос тремтів. – Вона не розуміє, де знаходиться, вона вчора ледь квартиру не спалила, бо забула про плиту! Тато пішов, залишив нас без копійки, я вчуся на денному відділенні. Я не можу сидіти біля неї двадцять чотири години на добу, мені треба вчитися і якось заробляти на життя!

– Мене не хвилюють твої проблеми і твоє навчання! – перебила вона мене, вдаривши долонею по тумбочці. – Ти зобов’язана за нею доглядати, бо мама у тебе одна! Вона тебе народила, вигодувала, ночей не досипала, а тепер, коли їй потрібна допомога, ти хочеш її здихатися, щоб тобі ніхто не заважав гуляти? У нашій родині ніхто ніколи не кидав своїх!

– А де ти була всі ці роки, коли вона доводила себе до такого стану?! – не витримала я, і слова вирвалися самі собою, різкі й гіркі. – Вона все життя бігала за батьком, терпіла його зради, принижувалася перед ним, ходила по церквах замість того, щоб жити нормально і думати про себе і про мене! Ти ж усе бачила, ти знала, як він до неї ставиться, але жодного разу не втрутилася! А тепер ти прийшла сюди і вимагаєш, щоб я повторила її долю?

Бабуся побіліла від люті, її губи стиснулися в тонку лінію, а очі звузилися.

– Замовкни зараз же і не смій так говорити про матір! – процідила вона крізь зуби. – Не тобі її судити, ти ще життя не бачила. Слухай мене уважно і запам’ятай кожне слово: ця квартира записана на мене, це моя власність, я дозволила вам тут жити. Якщо ти наважишся віддати маму у той заклад, ти маєш негайно піти з квартири. Збирай свої речі і йди куди хочеш, але ноги твоєї тут більше не буде, і копійки від мене ти не отримаєш.

Вона розвернулася, підхопила свою сумку і вийшла за двері, гучно грюкнувши замком. Я залишилася стояти посеред коридору, тримаючись за холодну стіну, і дивилася на папку з довідками, яка лежала на столі в кімнаті. Зі спальні долинав тихий, нерозбірливий шепіт мами, яка знову з кимось розмовляла в темряві. Як вчинити правильно я досі не знаю.

You cannot copy content of this page