Софія прокинулася рано-вранці від гавкоту собак.
— Невже знову Мухтара мого рвуть? — спросоння подумала вона.
Згадавши, що пес залишився ввечері вдома, заспокоїлася.
Мухтара подарували їй друзі ще зовсім маленьким цуценям.
— Ось, — кажуть, — ти живеш біля лісу, мешканців у селі залишилося мало, будеш мати охоронця.
Від слова «охоронця» Соні стало смішно. Мухтар виріс найдобрішим псом, і скоріше не охоронцем, а романтиком. Він міг годинами нюхати на городі квіточки чи спостерігати за метеликом, який сів йому на лапу, няньчився з Мурчиними кошенятами за її відсутності. Куди б не пішла Соня, він завжди йшов поруч із нею. До будинку іноді прибігали два великі пси і нападали на нього, мабуть, хотіли показати, хто господарі в цьому селі. Він відбивався як міг, але сили були нерівні. Соня вискакувала на гавкіт і проганяла непроханих гостей.
— Ах ви , двоє на одного!
Мухтар жалібно скиглив і притискався до ніг господарки.
— Ходімо, бідолашний ти мій, не плач, кісточку дам.
І зараз що то за галас за вікном? Усі скаржилися на цих псів, скільки котів вони пошматували, а їхнім господарям хоч би що!
Софія швидко одяглася і вискочила з хати.
Нікого вже не було, але з-за рогу вийшов величезний незнайомий пес, з його вуха капнула червона крапелька.
— Ти чий, друже? Не з нашого села, це точно. Що, і тобі дісталося? Скоріше за все, твій господар мисливець,
— Соня згадала, що чула глухі хлопки в лісі цієї ночі.
Слідом за Сонею вискочив і Мухтар. Вона злякалася, що цей пес, який був більший за тих, що завжди нападали на її Мухтара, накинеться на нього. Собаки понюхали одне одного і привітно завиляли хвостами.
Соня нагодувала обох і через півгодини вони вже весело поралися на галявині, як нерозлучні друзі.
Почало темніти, але пса так ніхто й не шукав. Вона зателефонувала знайомим, відправила їм фото собаки, попросила дати оголошення у соцмережах, може шукає хтось? Коли стало зовсім темно, Соня визирнула надвір, щоб покликати Мухтара додому. Із собачої будки з’явився ніс.
— Сьогодні спатимеш тут? — Запитала Соня.
Однак з будки визирнув гість.
— А де ж Мухар?
Придивившись, вона побачила, що поруч із будкою, згорнувшись клубочком, лежить її пес.
— Ти поступився гостеві своїм місцем? Який ти в мене гостинний хлопець! Ходімо до хати! — Покликала вона його.
Але Мухтар не захотів іти, він підвівся, повиляв хвостиком і знову ліг біля будки.
Минали дні, а чужого собаку так ніхто й не шукав. Вона почала називати його Гераклом.
Пес справно охороняв будинок, Соню, а заразом і Мухтара, якого вчив захищатися. Соня це бачила, спостерігаючи за ними. І через деякий час ті пси, які весь час підсідали на Мухтара, не сміли й близько підійти до будинку, а побачивши Мухтара з Гераклом, з вереском тікали геть.
Минуло вже три місяці, Софія звикла до пса і він полюбив свою нову господиню. З Мухтаром вони теж жили мирно, він навіть із сердитою Муркою потоваришував.
Але одного разу хтось постукав у двері. Дивно? Хто б це міг бути? І собаки мовчать. Видно, хтось із знайомих. Відчинивши двері, Соня побачила зовсім незнайомого їй чоловіка, який стояла біля дверей і гладив по голові її Геракла.
— Здрастуйте, ви Софія? — Запитав він, — А мене звуть Арсен.
— І що вам потрібно від мого собаки?
— Розумієте, це мій пес Вулкан, ми його втратили на полюванні далеко звідси, просто не уявляю, як він дістався до вашого села, ми довго його шукали. Потім мені терміново треба було їхати на роботу. А вчора подзвонив друг і сказав, що побачив оголошення та фото Вулкана. Я одразу ж приїхав.
Він сів навпочіпки і обійняв пса, той у відповідь заскавчав і облизав його в щоку.
— Софіє, спасибі вам, що не кинули його.
— А ви б покинули?
— Звичайно що ні. Ну, нам вже час. Поїдемо додому, втікачу? Ну, йди прощайся!
Пес, ніби розуміючи, підійшов до Соні, притулився до її ніг.
Вона опустилася до нього, обійняла за шию.
— Ну, от тебе і знайшли, поїдеш додому.
Пес скиглив, лизав її руки і ніяк не хотів відходити від своєї нової господині.
— Ну, йди, йди до господаря! – попросила вона.
Пес слухняно побрів за господарем, опустивши голову.
Вже біля машини різко розвернувся, підбіг до Мухтара, облизав його, потім кинувся до Мурки і знову до Соні.
І неохоче повернувся до свого господаря.
— Ну, залазь! Ось так. Дякую вам, Софіє, до побачення.
Машина поїхала. Стало так сумно, неначе близька людина поїхала. Хотілося плакати. Мухтар заскавчав, він весь день вибігав на дорогу, вдивляючись у далечінь і чекав на повернення друга. Увечері він завив, напевно по-собачому розуміючи, що друг поїхав назавжди. Вив він два дні, відмовляючись їсти. Та в Соні й у самої у душі шкребли кішки.
На третій день вранці Софія виявила свого друга в піднесеному настрої. Як тільки вона відчинила двері, він одразу підскочив до неї, почав пеститися, гавкати, ніби повідомляючи господині радісну новину. Вона вийшла і в ту ж мить її мало не збив з ніг, Геракл, який невідомо звідки взявся, вірніше Вулкан. Втім, він відгукувався вже на обидва прізвиська. Пес був весь мокрий і брудний. Геракл підбіг, почав облизувати її руки, ноги, підстрибувати і пищати від радості.
— Геракле, ти звідки? Як ти тут опинився? Ти втік? — здивувалася Соня.
Надвечір до будинку під’їхала машина, з якої вийшов уже знайомий чоловік, господар Вулкана.
— Здрастуйте, Софіє, це знову я, — посміхався він, — схоже, що мій пес дуже сильно до вас звик, вив не перестаючи, відмовлявся їсти, а потім втік. Такого раніше з ним не траплялося.
Однак по Арсенію було видно, що він був навіть радий і його відтоді тягло сюди не менше, ніж його пса.
— Здрастуйте, Арсене. Так, Мухтар теж ці дні сумував за своїм другом. Ну що ж, ходімо пити чай, нехай вони пограються.
Соня і Арсен розговорилися, і через деякий час їм обом здавалося, що вони давно знайомі і якось непомітно перейшли на «ти».
Сонце почало хилитися до заходу.
— Як у вас добре, але нам вже час.
Коли Софія та Арсен вийшли надвір, Вулкан одразу заскочив у будку і відмовлявся звідти виходити.
– Вулкане! Їдьмо додому! Чуєш?
Пес сидів тихо і всім своїм виглядом показував, що він не збирається нікуди їхати, він вже вдома.
– Вулкане! Ми обов’язково повернемося!
Після довгих вмовлянь пес неохоче виліз із будки, він йшов за господарем до машини, весь час оглядався і скиглив.
— Софіє, ось мій номер телефону, якщо тобі щось буде потрібно чи цей друг знову опиниться тут, ти обов’язково дзвони мені, гаразд? — попросив Арсен.
— Так, звісно, — пообіцяла Соня.
За два дні все повторилося.
Минуло ще три місяці, тепер у Соні двоє собак і чоловік Арсен. До них часто приїжджали його друзі, всі були раді за колишнього «завзятого холостяка», який обіцяв ніколи не одружуватися, скільки б вони не намагалися його з кимось познайомити і посватати.
На що він жартував:
— Легше було залишитись, ніж Вулкана додому відвезти. А якщо серйозно, то мені йому варто сказати «спасибі», виявилося, що він мене знає найкраще, от і вибрав для мене ту єдину, ну і для себе чудову господиню.
Автор: Галина.
Фото ілюстративне.