fbpx
Історії з життя
Якось несподівано Олег Володимирович занудьгував. Тужити йому було абсолютно ні про що: улюблена сім’я, улюблена робота з гідною зарплатою, поїздки у відпустку з дружиною і трирічним синочком по дивних і прекрасних місцях. І в храм у вихідні вони ходили всією сім’єю, і будинок – повна чаша. Про що тужити?

А ось: все частіше, дивлячись на підростаючого синочка, став згадувати власне дитинство. Маму, добру, світлу. Він, маленький, любив підбігти, обійняти, погладити рученятами світле пухнасте мамине волосся і сказати: «Сонечко моє!» А мама підхоплювала на руки, кружляла і відповідала радісно: «Олежка-сироїжка мій! Це ти моє сонечко!».

Батька він не знав, а з мамою їм було дуже добре разом в їх маленькій однокімнатній квартирі. Там все радувало малюка: кухня, з найсмачнішими запахами на світлі, затишний диванчик, власний письмовий стіл, який чекав, коли він, Олежка, піде в школу і буде займатиметься важливою справою – уроками, а поки вони з мамою з ним малювали разом, вчили літери, читали абетку.

Чи чудовий сервант, в якому розташовувалося ціла безліч поличок, шафок, відділень. В одному – високо – ховалися сюрпризи і чудові подарунки: машинки, м’яч, підйомний кран, конструктор, з якого вони разом з мамою майстрували всяку всячину. І у нього завжди виходило краще, ніж у мами, і вона хвалила його: «Ти у мене справжнім чоловіком ростеш, синку!»

Були антресолі, де чекали свого часу новорічні іграшки. Він так любив і так чекав завжди наближення казкових днів, коли мама, вставши на стілець, діставала велику коробку, повну вати, дощику, кришталевих чарівних куль і бурульок та інших чудових іграшок, якими вони прикрашали ялинку.

Була скринька, де зберігався їх сімейний фотоальбом. І там мама була маленькою дівчинкою в короткому платтячку, школяркою з портфелем в руках – це коли його ще не було у мами… І портрет мами, де вона дивилася прямо на нього і посміхалася ласкаво, звичайно, тільки йому, і сонячні промені золотились на маминому сонячному волоссі. «Сонечко», – шепотів він, дивлячись на улюблену фотографію.

А ще – знімки на півдні, де він будував на піску палац, він завжди любив щось будувати, а мама сміялася і допомагала. Він став архітектором і хорошим архітектором – напевно, завдяки тим дитячим іграм…

Щось він зовсім розклеївся: іграшки ялинкові, сервант, диван… Дізнався б хто на робот … Метр дев’яносто п’ять і сто кілограмів накачаного тіла вкупі з суворим поглядом і короткою стрижкою якось не свідчили про сентиментальність їх власника.

Ставши дорослим, іноді чув або читав висловлювання про те, як балує хлопчиків жіноче виховання, не дозволяє виховати справжніх чоловіків. Він добре знав, що це не так. Все буває по-різному…

Його мама була розумною і сильною – це він зараз розумів. Але силу свою завжди приховувала.

Чотирирічний Олежка боявся темряви, а мама робила вигляд, що не помічає страхів сина. Обіймала його і шепотіла:

– Синку, ми, жінки, такі боягузки! Як добре, що у мене є ти! Знаєш, ось у ванній темно, і мені навіть страшно якось туди йти…

І він відчував прилив великодушності і благородства, і це великодушність і бажання допомогти мамі проганяли страх начисто. І він ішов, включав світло і радісно пояснював:

– Дивись, бачиш: світло! І нема чого тут боятися!

А в п’ять років він брав у мами сумку:

– Мам, ходімо швидше!

– Так я б з радістю, синочку, ось тільки сумка важка… Ми, жінки, народ крихкий…

– Давай я понесу! Мені не важко!

Це зараз він розумів, що сумка була зовсім легкою, а тоді вчився – навчався бути сильним.

– Не плач, синку, чоловіки не плачуть!

– А якщо не можеш не плакати?

– Закрий двері і поплач, а потім вийди і посміхнися!

Так раптово закінчилося дитинство і так рано. З садка забрала мамина подруга, Олена.

– Де мама?

– У лікарні, Олежику.

Маму він більше не побачив. І фото маминих більше в руках не тримав ніколи. Приїхала тітка Галя, мамина зведена старша сестра, швидко оформила його у сиротинець:

– У мене своїх дітей немає і не було, а вже з чужими я і поготів не впораюся. Ти вже великий, Олег, ростимеш

в колективі, тобі це корисно. Квартиру вашу я здавати буду, що їй порожній стояти-то. Гроші отримаю з квартирантів: дивись, тобі куплю подарунок який-небудь до школи.

В дитбудинку він, домашній, улюблений, тим не менш, не став хлопчиком для биття. Він швидко навчився давати відкоша і не давав себе в образу.

Грозою дитбудинку був шняга, Вовка Шнягін. Він не відрізнявся особливою силою, але був неймовірно жорстким, не боявся викликів – нічого не боявся, міг порізати себе самого або інших на раз. Олег змагався з ним і робив вигляд, що теж не боїться противника – нічого не боїться, і шняга відстав, визнав рівним.

Подарунків від тітки він не дочекався. Та й саму тітку бачив тільки один раз, коли вже виріс і почав жити самостійно. Тітка не позбавило його житла, не продала нишком – і за те спасибі. Коли він, уже повнолітній, прийшов в їх з мамою квартиру – вона була порожня. Абсолютно порожня – ні меблів, нічого. Навіть лампочки викручені. Що ж… він вижив, не пропав, не потрапив до в’язниці і не став на бік беззаконня чи ледарем.

Він занадто добре пам’ятав маму. Пам’ятав її любов, і ця любов давала сили, вела по життю. І зараз про нього можна сказати, що він відбувся. Як чоловік, батько, хороший працівник, професіонал…

Чому ж так ниє серце, і все частіше сняться сни про їх маленьку квартиру, наповнену світлом, квітами? Сниться чудовий сервант і маленький диванчик і їх з мамою письмовий стіл… А головне: у нього не залишилося жодної маминої фотографії – зовсім жодної. І він дуже боявся, що час зітре з пам’яті її світле волосся і очі з рудим цяточками, і він забуде, як виглядала мама.

Він ніколи в житті не молився про речі чи предмети. Молився про сина, про дружину, за здоров’я і спасіння своєї сім’ї, про подорожуючих і нужденних. А речі – це така дрібниця…

А тут раптом вночі прокинувся – і більше не зміг заснути: знову снилося, як живуть вони собі з мамою разом, як вона любить його. Відчув сильну тугу і, вставши, підійшов тихенько до вікна. Дивився, притулившись чолом до скла, як тихо падає сніг і, несподівано для себе почав молитися:

– Господи, пошли мені що-небудь про маму, яку-небудь звісточку, хоч щось… Я так боюся забути її. Так люблю її, Господи…

Сам здивувався недоладності прохання – стільки років пройшло, які там звісточки…

Вдень, як зазвичай, забігався і думати забув про нічні переживання. Після роботи проїхався по магазинах. Зазвичай їздили за покупками всією сім’єю, але тут особливий випадок – потрібно було пошукати подарунок на день народження дружині. Виходячи з машини, почув скрипучий голос:

– Олеже, це ти, чи що? Який дорослий став! А здоровий який! Так… Коли я тебе останній раз бачила – тобі ж років вісімнадцять було, так? А яка машина у тебе красива! Розбагатів, чи що? А про рідну тітку і не згадуєш ?!

І він слухняно, сам не знаючи навіщо, поїхав в гості до тітки Галі, постарілої жінки, що зменшилася в розмірах. Пив рідкий чай на неприємно пахнучій кухні. Слухняно посміхався, кивав головою і слухав, як скаржилася тітка на самотнє життя, на маленьку пенсію. Потім запитав:

– У вас не залишилося що-небудь з маминих речей?

– Ще як залишилося! Я зберігала в цілості й схоронності!

Повела в коридор, підняла завісу над якоюсь шафою – і він впізнав їх з мамою сервант!

– Бач, як річ збереглася! Для тебе берегла! Можеш забрати… Ти мені тільки, синку, допоможи трохи… Грошей не вистачає – сам, мабуть, знаєш, яке пенсіонерам живеться на білому світі, та ще якщо ніхто не допомагає… А я ж тобі багато добра зробила, Олеже! Квартиру твою зберегла для тебе! І ось буфет тобі зберегла – гляди: як новенький!

І він віддав тітці п’ятнадцять тисяч – все, що було з собою. Викликав машину і забрав сервант, привіз додому, поставив у себе в кабінеті. Дружина, побачивши цей старий сервант в їх зі смаком і любов’ю обставленому домі, зітхнула, але, будучи людиною тактовною і розумною, ні слова не сказала проти і розпитувати, дивлячись на його обличчя, поки не хотіла.

А він закрив двері в кабінет, підійшов до серванта – і побачив все як наяву: машинки, і конструктор, і ялинкові іграшки, і солодощі на полиці. Почав відкривати шафки – все порожньо, там не залишилося нічого з їх з мамою життя, але це був їх з мамою сервант. Раптом в одному з ящиків він щось помітив. Засунув руку глибше і дістав… їх з мамою фотоальбом.

Олег Володимирович відкрив альбом – на нього дивилися мамині веселі очі, руді в цяточку, і сонячні промені золотились на маминому сонячному волоссі. І вона дивилася прямо на нього і посміхалася ласкаво – звичайно, тільки йому.

«Сонечко… Сонечко моє… Мама…», – прошепотів він. Добре, що двері в кабінет були закриті – адже чоловіки не плачуть.

Автор: Ольга Pожнева.

Фото – ілюстративне, з відкритих джерел.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook