Іван був її першим коханням. І у тому першому коханні усе було, як годиться. Перше побачення, зоряні ночі і, звичайно, обіцянки, що ніколи вони не розлучаться.
І мрії… Як після школи будуть разом навчатися в університеті, а потім одружаться, і завжди, завжди будуть разом.
Та життя повело їх по інших шляхах. Оксана дійсно вступила до університету, а родина Івана переїхала жити до Москви, і там він вступив до політехнічного інституту. Щоденно писали вони одне одному листи, телефонували. Так було лише перший рік, а далі все рідше і рідше. Студентське життя в Оксани було веселим і насиченим: навчання, сесії, походи, поїздки. Вона була за характером лідером, то й організовувала завжди то походи у гори, то поїздки на човнах по Дніпру, та ще багато чого. Оксана не забула Івана. Спочатку було боляче, що не пише і не телефонує. Згодом минулося. І в пам’яті, лиш час від часу, виникали образи його обличчя, його голосу. Та все це було ніби покрите густим серпанком.
За матеріалами –“Є”.
А в її житті з’явився Вадим. Це був вже останній курс. Він теж закінчував університет, тільки на іншому факультеті. Зустрічались вони зовсім недовго, пару місяців. Проте вирішили після отримання дипломів одружитися. Весілля було небагатим, проте веселим, бо студентське. Щоправда дивувалися подружки:
– І чим він тобі сподобався, Оксано? Ви – якась дивна пара.
Чому дивна? Бо Оксана була красунею з біленьким чарівним личком, великими чорними очима з довгими віями, а станом була схожою на витончену статуетку. Вадим же був якимось безликим. Тьмяне волосся, невисокий зріст, невиразні очі – таке собі сіреньке мишеня. Розмовляв спокволу, навіть усміхався зрідка. Та Оксана відмахувалась від зауважень подруг. «Мені з ним добре», – казала їм.
Поселилась молода родина у гарній квартирі, яку подарувала Оксані бабуся, переїхавши жити в село. Спочатку працювали разом учителями у школі. Та згодом Оксана, маючи рішучу та енергійну вдачу, захистила кандидатську дисертацію і перейшла на викладацьку роботу до інституту. Вадим теж змінив роботу – став викладачем у технікумі. Так, день за днем, пропливало життя – дім, робота, дім, народження двох дочок, турботи, виховання – промайнуло 25 років. Ось уже і старшу доньку видали заміж і онука дочекались.
– Мені з ним добре, – так завжди казала Оксана.
Та якось, повернувшись з роботи, побачила вона посеред кімнати зібрані валізи.
– Кудись зібрався, Вадиме? – запитала.
– Так, я йду, – спокійно відповів він.
– Куди йдеш?
– Я йду від тебе, покохав іншу жінку, йду назавжди. Ми розлучаємось. – І, взявши валізи, мовчки зачинив за собою двері…
Оксана так і не пам’ятає, скільки часу вона тоді простояла заціпенівши посеред напівпорожньої кімнати. Це вже потім виникло оте: «Як? Чому? За що?». Добре, що якраз була вдома донька, хоча і вона теж ніякого пояснення вчинку батька знайти не могла. Гіркота образи, зради… З цим і жила тепер Оксана. Згодом довідалась, що у Вадима роман із молоденькою студенткою і десь у передмісті вони орендують будинок. А попереду ще була складна для неї процедура розлучення у суді, де Вадим заявив претензії на половину квартири. Оксані усе було байдуже. Та, дякуючи донці, котра знайшла кваліфікованого адвоката, який професійно довів, що квартира була подарована Оксані бабусею, ще до їхнього весілля. Житло залишилось за Оксаною та доньками.
– Мамо, досить уже журитися. Я тобі придбала путівку. Поїдемо у Карпати. Давай, мамочко, відпочинемо в горах.
– А й справді, таки поїду. Дякую, доню.
І… поїхала… «Краса ж яка, Господи. Ну навіщо мені вся ота туга, якщо так ніжно виспівує джерельце, а смереки віттям достають до небес».
– Я бачу Вас тут уже кілька днів. Сидите тут на камені сама. Любите самотність?
Не обертаючись на чоловічий голос, Оксана відповіла:
– Самотність не люблю, навпаки, ось дружу з джерельцем, позбуваюсь самотності, – і повернулась на голос.
Вони разом викрикнули: «Ти?!». Це було неймовірно. Перед нею стояв Іван. Саме з цієї хвилини вони вже були нерозлучними. Розмовляли і розмовляли.
Іван працював за кордоном у нафтовій компанії, жив у далекій східній країні. Він, як і Оксана, був розлучений. Отож, обоє були вільними. А сюди, у Карпати, приїхав відпочити від тамтешнього гарячого клімату.
– Поїдеш зі мною, Оксано, щоб усе у нас було так, як ми колись мріяли? Завжди – разом.
– Поїду.
Зареєстрували вони свій шлюб тут у невеликому карпатському містечку. А медовий місяць був вже там, у тій теплій, далекій і гарній країні.
…І здійснилось усе. Бо тут сонце, тут завжди тепло, тут – кохання. Справжнє і перше.
Автор – Анфія ПЕТРОВСЬКА.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
