Романа я знала з самого дитинства, ми навчалися в одному класі, але стосунки у нас були лише дружні. Коли він навчався у старших класах, його батьки поїхали працювати закордон, а він жив із бабусею.
У школі Роман навчався не дуже, потім пішов до армії, а потім влаштувався водієм, розвозив продукти харчування по школах, дитячих садках, лікарнях, та в один дитячий будинок, який знаходився в сусідньому селищі.
Якось у черговий раз, коли він привіз продукти до того дитячого будинку, до нього підбіг маленький хлопчик років восьми. Він простягнув Романові десять гривень і жалібно попросив:
— Дядьку, купіть мені будь-ласка за ці гроші в місті ляльку, вона мені дуже потрібна, бо через тиждень у моєї сестри буде день народження і я хочу їй зробити подарунок. Роман не знав, як повестися. Прохання хлопчика його дуже зворушило, він хотів сказати, що не треба жодних грошей, я й так куплю найкращу ляльку.
Але Роман подумав, що так він занизить самооцінку хлопчика, який вважає себе старшим братом і має дбати про свою сестричку.
— Як тебе звати? — спитав Роман у хлопця.
— Денис. — впевнено сказав хлопець.
— А сестричку твою як звуть? — знову запитав Роман.
— Наталя. – відповів хлопчик.
Роман узяв десять гривень, які дав хлопчик, і пообіцяв, що коли приїде наступного разу, то обов’язково привезе найкращу ляльку.
Всю дорогу, доки Роман їхав, цей хлопчик не виходив в нього з голови. Він такий маленький, а поводиться як доросла людина, яка має певну відповідальність перед молодшою сестрою. Роман пишався тим, що є такі дбайливі діти. Доїхавши до першого ж магазину іграшок, Роман купив найкращу ляльку, що була в магазині, зрозуміло, що не за десять гривень, а за півтори тисячі
За три дні Роман знову поїхав на доставку продуктів. Коли він під’їхав до дитячого будинку, Денис уже чекав на нього.
— Привіт, Денисе, – привітався Роман.
— Привіт, а ляльку ви купили? – спитав хлопчик.
— Звичайно, купив, тільки я думаю, день народження у Наталі через чотири дні, де ти будеш цю ляльку від неї ховати? – спитав Роман.
— Поки не знаю. – Хлопчик трохи задумався. Тоді Роман запропонував:
— Давай ми з тобою домовимося так: за чотири дні, з самого ранку, я приїду до тебе і привезу подарунок для сестрички. Роман показав Денису ляльку яку купив і у хлопчика на очах з’явилися сльози радості, він усміхався і здавався найщасливішою дитиною у світі. Як і домовилися, через чотири дні Роман привіз подарунок, а на додачу купив великий торт, який із дозволу вихователів передав дітям.
Минув майже рік. З того часу у Романа з Денисом почалася справжня чоловіча дружба. Щоразу, коли Роман привозив продукти, Денис зустрічав свого друга, і щоразу намагався почастувати його то яблуком, то цукеркою.
Роман також приїжджав не з порожніми руками. Але одного разу Дениса не було в дитбудинку. Виявилося, що хлопчика переводять до іншої школи, а сестра Наталя лишається тут. За цей час Роман дуже прив’язався до дітей і вирішив кардинально змінити свою долю — і Дениса з Наталею.
Він, не довго думаючи, звернувся до керівництва дитячого будинку із проханням усиновити дітей. Ця процедура зайняла чимало часу. Роман з матеріального боку мав усе. Заробітна плата у нього була вищою за середню, батьки давно жили за кордоном і допомагали фінансово, будинок теж у нього був власний і великий. Але була одна проблема, Роман не мав дружини. На той момент він навіть ні з ким не зустрічався. І тоді Романові спала на думку ідея, з якою він звернувся до мене.
Роман запросив мене на вечерю у кафе, де без зайвих слів запропонував вийти за нього заміж. Чесно кажучи, я була збентежена. Але коли він пояснив ситуацію, в якій опинився, і що це, так би мовити, тимчасово, я трохи подумала та погодилася.
Вже за три місяці діти жили в будинку Романа. Вони всі троє, були найщасливішими у світі. Я часто приходила до них у гості, допомагала по господарству і сама не помітила, як прив’язалася до них усією душею. Через тиждень я з речами стояла на порозі у Романа, він був не проти.
З того часу минуло 6 років. У нас чудова та дружна сім’я. А потім у нашій сім’ї народився наш спільний із Романом син, йому тільки виповнився рік. Для Дениса та Наталі ми — тато і мама: так вони почали нас називати, як тільки я переїхала до них. А та лялька, досі у нас в домі на почесному місці.
