Вчителька вийшла на пенсію. І десять років жила у сина. У його сім’ї. Нещодавно зустрілися, і вона поділилася зі мною радістю, що вдруге вийшла на пенсію.
Пам’ятаю, коли вона одразу після звільнення з роботи переїхала в дім до сина. Свою квартиру законсервувала. Чомусь в оренду не здавала. Може, боялася. Хто знає?
У сім’ї сина з невісткою стосунки склалися добрі. Ні сварок, ні суперечок. І вони напрочуд мирно ділили побут.
Я переконаний, що ця жінка подвиг здійснила. Їхнє спільне життя почалося, коли онукові виповнився рік. А прожила вона в них років з десять.
Невістка вийшла на роботу. І на бабусю ліг увесь домашній клопіт. Я вже таким словом назву. Найголовніше, що на руках малюк. А це дуже відповідально. Не кожен зважиться.
З ранку до вечора вона була нянькою, куховаркою, покоївкою. Молодята приходили додому о 19-й годині. І тільки тоді вона могла трохи відпочити, щоб із ранку все почалося заново.
Дитина пішла до школи. А це не просто так, а тролейбус! І бабуся його відвозила на уроки і, звісно, зустрічала. Приблизно до п’ятого класу. При цьому ніхто не скасовував домашніх обов’язків покоївки та куховарки.
Вона мені розповідала, що ввечері іноді не могла навіть телевізор дивитися від утоми – засинала.
Ні спілкування з подругами, ні розваг, нічого. У свята молодята йшли до друзів святкувати. А хто з дитиною сидів? Вона й сиділа.
І ось хлопчикові майже десять. Напевно, колишня вчителька і продовжувала б працювати у них. Але випадковість допомогла здобути свободу.
Якось ця пані почула, як невістка сказала синові: «Твоя мама, мабуть, багато кладе порошку, коли пере, тому білизна пахне хімією. Ти їй про це тихенько скажи». Тобто десять років прала, і нічого!
Жінка проковтнула. Постаралася забути.
Другий випадок не забарився. Невістка запропонувала звільнити кімнату хлопчику, а самій оселитися у прохідній. От тоді вона і зрозуміла, що «пора прощатися», як то кажуть.
Зібрала речі і до себе додому. Освіжила квартиру, помила і повернулася. А далі сталося важливе: син із дружиною образилися, що вона поїхала. Напевно, думали, що вона вічно працюватиме в них. Звикли!
Сумно те, що, по суті, ніхто її й не шкодував. Начебто так і треба: прати, готувати, мити та інше. Що вона не втомлюється і що вона не має власних потреб.
Образилися і навіть перестали спілкуватися. Але жінка оптимістка, вірить, що все налагодиться.
А зараз у неї справжня радість: можна й для себе пожити. Нікуди поспішати не треба. І відповідальності немає. А собі самій хіба багато треба?
Ось так! У хоч і пізно, але у життя жінки знову прийшла радість.
От їй довелося зазнати чарівного почуття звільнення. Право жити для себе. Повне звільнення від обов’язків.
Нехай це лише “гарне” слово. Нехай! Але це справжня самовідданість.
Мені здається, що рідко хто зможе подібне оцінити. Навіть наші власні діти. Тому що швидко звикаєш, що хтось миє та готує, накриває на стіл та прибирає посуд. Кладе на місце чистий одяг. Звикаєш, що твоя дитина у надійних руках. Її нагодують і покладуть спати. І зроблять із нею домашнє завдання.
Швидко до цього звикаєш!
