fbpx
Історії з життя
Якось, вийшовши у двір, я побачила музикантів та кортеж. «Це до кого?» — Здивувалася. «Як до кого? Весілля у твого нареченого!

«Але ж він мій, як він міг? Ми ж клялися…» — дивувалася я. Відповідь була проста і лежала на поверхні, але була від того не менш гіркою.

Я давно зустріла осінь життя, а на порозі вже зима.

Часто занурююсь у спогади, як гортаю сторінки книги, яку написала сама. Щось у ній гріє душу, а дещо воліла б перекроїти. Але минуле не перепишеш. Можна лише розповісти про свої помилки. Може, це вбереже від невірного кроку того, хто радіє навесні.

Після закінчення педучилища я приїхала працювати до сільської школи.

Незабаром познайомилася з місцевим хлопцем — високим світловолосим карооким красенем. Закохалася. Здалося, що почуття взаємне. Він був геологом, більшу частину року знаходився в експедиціях, у село приїжджав десь двічі на місяць.

Які сумні були, як довго тяглися дні до побачень з ним! А зустрівшись із коханим, забувала, що існує інший світ — насолоджувалася своїм щастям.

Подальше спільне життя ми не обговорювали. Я про це не турбувалася — достатньо було його бачити.

Але одного разу він приїхав у село, а мені про це не повідомив. Потім таке сталося вдруге. Я сподівалася, що коханий все пояснить, але він уникав мене. А невдовзі від подруги дізналася, що в нього інша. Я вірила і не вірила, тут по селу пішла чутка про його весілля з дочкою якогось великого начальника.

Якось, вийшовши у двір будинку, де я винаймала кімнату, почула запальних музикантів, а незабаром біля будинку мого коханого зупинився весільний кортеж. Було дуже прикро, я не могла стримати сліз. Щоб заспокоїтись, поїхала додому і так і залишилася жити у рідному місті. Перевелася працювати до своєї колишньої школи.

А напередодні цих подій отримала черговий лист від залицяльника, який служив у армії. Наше знайомство було заочним — його сестра, яка працювала зі мною у школі, дала йому мою адресу. Він писав мені півтора роки — з початку служби, справляв враження серйозного та розумного, з ним було цікаво спілкуватися як із другом.

Втім, через зраду коханого я так зневірилася в чоловічій порядності, що вирішила припинити листування. Але він продовжував писати, а коли незабаром минув термін служби, хотів приїхати до мене для «серйозної розмови про подальші життєві плани», просив не робити нагальних висновків.

Але я була невблаганна: не хотіла його ні бачити, ні чути, у різкій формі відмовила, заборонила приїжджати.

Через його сестру дізналася, що моя відмова від побачення з ним глибоко засмутила хлопця, розбила надії. Пізніше я зрозуміла свою помилку: ображена на одну людину, я мимоволі принизила іншу. Начебто так «відплатила» за зраду.

Вже минуло стільки років, а я, згадуючи молодість, щоразу подумки перепрошую свого заочного друга.

Таких щирих слів, які були у його листах, я більше не чула ні від кого, ні з ким у мене не було стільки схожих думок, поглядів, спільних інтересів. Тільки з роками зрозуміла, що він, мабуть, і був тією половинкою, яку не кожному вдається знайти. Мене вона знайшла сама, а я знехтувала подарунком долі.

Потім у моєму житті зустрічалися різні шанувальники, але все це було не те. Коли моя душа заспокоїлася після пережитої зради, я вийшла заміж за колегу. Вже більше 40 років живемо з чоловіком у радості та дружбі, але полюбити його я так і не змогла. Напевно, тому й дітлахів немає.

Відчуваю, що втратила головне у своєму житті. Часто, «подорожуючи» у спогадах, з гіркою усмішкою подумки повторюю народну мудрість: «Якби молодість знала…».

You cannot copy content of this page