А потім з надривом: «Розумієш, Лєн?» І я зрозуміла.
Або ось якось я повертаюся зі школи, а мене бабуся зустрічає і сяє аж! Я відразу недобре запідозрила.
А вона мені простягає сукню! Ось, каже, купила тобі подарунок. Недолуга ситцева сукня у велику польову квіточку. Сукня-халат, не інакше. Простягає і сяє. Каже: «Купила тільки що у жінки на вулиці. Тобі дуже пасуватиме!». Я дивлюся на неї і зовсім не сіяю. Тільки клубок у горлі стоїть. Вона не розуміє, розумієте? А я зрозуміла…
А ще вона дуже любила робити нам усім подарунки на свята, але у неї було дуже мало своїх грошей. Тому кожен раз вона дарувала нам щипчики для нігтів. Теж купувала їх на вулиці і дарувала. У мене мільйон таких щипців. На мільйон рук вистачить. А зараз би вона не змогла мені їх подарувати, тому що на вулицях уже давно ніхто нічим не торгує. І її теж давно вже немає… І я зрозуміла, що ось уже 10-й новий рік я зустрічаю без щипчиків під ялинкою. Тільки зараз зрозуміла…
А інша моя бабуся завжди вголос читала мені книги. Мені років вісім, напевно, вже було… Але не просто читала. Якщо книга була смішна, то вона реготала до сліз. Прямо заливалася ними. А якщо щось сумне читала, то обов’язково плакала. Сильно плакала. А потім діставала хустку і шумно сякалася в неї. Знаєте, що вона мені читала? «Хатину дядька Тома», наприклад… чи «Кота-Воркотуна» якого-небудь… До сліз сміялася! Над дитячою книжкою. Літня жінка, яка прожила дитинство в селі. Мені ніколи в житті не було так цікаво. І я досі нюхаю нові книги, перш ніж почати їх читати. Вони пахнуть щастям. Тільки зараз зрозуміла…
А мою прабабусю знаєте, як моя мама в дитинстві називала? Правильно! Дивилася на неї і говорила: «У тебе обличчя, як печене яблуко!» Прямо так і говорила. А потім з реготом і вереском тікала. Не тому що прабабуся хотіла її наздогнати, ні. Вона реготала разом з нею, так як була німкенею і з усього речення розуміла тільки «яблуко». А ще вона завжди була дуже зайнята. Адже щоранку вона будила онуків ароматом свіжої випічки. Щоранку! На її обличчі був мільйон зморшок, руки завжди були в борошні, а її одягом завжди був фартух. Ну і що, що обличчя, як печене яблуко. Розумієте?
Моя мама теж стала бабусею. Я кажу: «Мамо, давай я куплю тобі Гіппенрейтер і ти почитаєш, як треба правильно виховувати дітей». А вона каже: «Не треба. Хочете виховувати, виховуйте. А я буду просто любити Алісу».
І я зрозуміла.
Автор: Бeллaтрікс.
Фото ілюстративне.
