Якось я зайшла в кав’ярню на чашку кави й побачила за одним із столиків мою приятельку Валю. Ми зраділи одна одній, обійнялися. Та коли я побачила, з ким це вона так мило бесідує, була ошелешена. Але Валентина не помітила мого здивування і відрекомендувала нас одна одній: Олена – Софія. Так як я знала, що це за птиця, не витерпіла:
– Очманіти! Валю, і ти так спокійно з нею розмовляєш?
Софія була вкрай збентежена, вона мене впізнала, очевидно, що здогадка промайнула в її голові. Та Валентина моє запитання пропустила повз вуха.
– Вибач, Ленко, ми з Софійкою маємо серйозну справу.
– Ну-ну, не заважатиму.
Та не встигла я відійти від них, як у Валі задзвонив телефон, і вона, залишивши Софію саму, кудись поспішила. Валентина – успішна бізнес-леді, керівниця благодійного фонду при Центрі мами й дитини. Я повернулася до їхнього столика, щоб подивитися в очі цієї Соньки, любки Валиного чоловіка Костянтина.
– Ти, ти зовсім совість втратила? – я не церемонилася з цією розлучницею. – А Валентина знає, що ти з Костянтином завела амури за її спиною? І що тепер ти від неї хочеш? Допомоги?
– Я, я не знала, що, що Котя – чоловік Валентини Василівни, – її голос тремтів, – тільки коли ви впізнали мене і ледь не видали, я згадала, де бачила вас, і як ви про щось говорили Коті.
– Давай, розказуй все, тільки не називай при мені його цією котячою кличкою. Він – солідний чоловік, тобі в батьки годиться, його доньці вісімнадцять, як, напевне, й тобі.
– Костя якось підвозив мене до інституту(я живу у Вишгороді), так і познайомилися, стали зустрічатися. Він розповів, що одружений, має дорослу доньку, але дружину свою не кохає, та розлучитися з нею не може, бо втратить половину свого бізнесу. Він орендував для нас квартиру, і ми стали там жити. Коли сказала йому, що я при надії, він не повірив, і ми поїхали з ним на консультацію, де підтвердили мій стан і застерегли від необдуманого вчинку, на якому наполягав Костя.
– Значить, ти не послухалася його, – зробила я висновок, – і він тебе кинув, і за квартиру не маєш чим платити. Ото негідник, а ще благав мене не казати нічого Валюші та обіцяв, що все зі всіма владнає якнайкраще. Але ж у тебе батьки у Вишгороді?
– Так, він поїхав навіть не попрощавшись. Господиня виставила мене з квартири, а мама постійно докоряє мені, що я зв’язалася з одруженим, в інститутському гуртожитку місць нема. Безвихідь.
– Ну, це ти занадто. З мамою помиришся, справжнього чоловіка ще зустрінеш. Тільки Валентині Василівні розкажи все чесно, як на сповіді. Думаю, вона зрозуміє і подумає, як тобі допомогти.
Софія так і не наважилася розказати Валентині всю правду про її невірного чоловіка. Валентина сама знайшла дівчину в інституті. Вона хотіла разом із нею піти до ректора, свого колишнього однокурсника, щоб вирішити з ним питання з житлом в сімейній кімнаті гуртожитку, але Софія відмовлялася. Довелося Валі йти самій.
Валентина взялася провести Софію до її кімнати. Дівчина ледь стримувала сльози, а прийшовши на місце, дала їм волю. За схлипуванням Валя заледве розбирала, що її Котя – то, насправді, Валин чоловік Костя, що вона була впевнена в його словах про нестерпні стосунки в родині, про вічно незадоволену сварливу дружину.
Валентина була вражена зізнанням дівчини. Із заціпеніння її вивів дзвінок мобільного. Костянтин зателефонував, що через годину буде вдома.
Валі вдалося вмовити Софію поїхати разом із нею зустріти Костю, щоб подивитися на його реакцію, коли побачить разом дружину й любку. Як і слід було чекати, чоловік ладен був крізь землю провалитися, ще намагався виправдовуватися. Подружжя розлучилося.
Частина бізнесу колишнього чоловіка почала занепадати, її викупив зять Валентини Василівни після одруження з її донькою. Софія помирилася з батьками. Вони допомагають виховувати її сина.