fbpx

Якою щасливою була Галя, коли прийшло до неї перше кохання. Але в розмові зі мною вона часто говорила, що все це щастя тимчасове, вважала, що Микола гідний кращої дівчини. В собі вона завжди знаходила якісь недоліки, хоч, на мій погляд, була однією з найпривабливіших дівчат на нашому курсі

На автобусній станції було людно.

Через кожні п’ять-десять хвилин автобуси від’їжджали за своїм маршрутом, а на їх місце ставали інші, ті, що поверталися з рейсу. Здавалося, що людській метушні, гулу моторів, не буде кінця. Я їхала на відпочинок до пансіонату в один із районних центрів області. Дехто з моїх знайомих, кому вдалося там побувати, говорили дуже багато хорошого і про місто на березі річки, його історію, пам’ятки старовини, чудову природу, привітних і доброзичливих людей. Отож я і погодилась зі своїми дітьми (саме вони запропонували туди поїхати). Подумки вирішила: «Відпочину на схилі літ, а може, ще й зустрінуся зі своєю найдорожчою подругою Галиною, якої не бачила цілу вічність, а точніше – жодного разу після закінчення вузу». Дружба наша була міцною, вірною, щирою і сердечною. Ми завжди підтримували одна одну, раділи успіхам, боляче переживали невдачі.

За матеріалами – “Є”.

Пам’ятаю, якою щасливою була Галя, коли прийшло до неї перше кохання. Але в розмові зі мною вона часто говорила, що все це щастя тимчасове, вважала, що Микола гідний кращої дівчини. В собі вона завжди знаходила якісь недоліки, хоч, на мій погляд, була однією з найпривабливіших дівчат на нашому курсі: весела, щира, артистична, золотоволоса, добре володіла художнім словом, завжди виручала групу, коли треба було десь виступити, брала активну участь у художній самодіяльності. Її поважали і студенти, і викладачі.

Ну, а Микола? Саме про таких, як він, кажуть, що його «з першого десятка не викинеш». Справжній легінь: високий, стрункий, гарно вдягнений, вродливий, завжди добре навчався.

Їхнє кохання народилося весною. Саме в той час ми готували виставу за повістю Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я». Микола грав Карпа, Галина – Мотрю. Мабуть, весна допомогла їм розкрити характер стосунків, їхній внутрішній світ. Наш виступ нікого не залишив байдужим, тим більше, наших героїв – Миколу і Галину. Їх захопили невідомі ще досі почуття, те прекрасне, від чого співає душа.

Кажуть, що ніколи не треба думати про те, чого не хочеш, щоб з тобою сталося. Так воно і вийшло. Вони розлучилися. І відбулося це гідно, по-людськи. За сімейними обставинами Микола перевівся навчатися в інше місто, ближче до батьків. Спочатку листувалися. Навчання наближалось до кінця. Микола мав його продовжити в аспірантурі, а Галина, отримавши направлення на роботу, мала забрати з собою і свою матір, бо вона в неї була одна. І Галя відпустила Миколу. Більше вони ніколи не бачились.

Мені дуже хотілося дізнатися, як склалося подальше життя моєї подруги. Я знала, що вона живе в цьому місті, куди я зараз їхала. Нарешті подали і мій автобус. Всю дорогу я милувалася чудовим лісистим пейзажем, безмежними полями, білокорими плакучими березами, розлогими кленами обабіч дороги. Через кілька годин я була на місці свого призначення. Мені все сподобалося: і котедж, в якому мене поселили, і сусідка по кімнаті, і подвір’я з безліччю квітів на клумбах, і тінистий парк навпроти, а внизу – річка. За нею – розлогий піщаний берег, а за ним темна смуга лісу. «Оце рай, – подумала я. – Дай, Боже, мені тут добре відпочити, а головне – зустрітися з Галиною».

Другого дня після сніданку я спитала у завідуючої пансіонатом, чи не знає та такої жінки, назвавши дівоче прізвище Галини. Розповіла, хто вона за професією і де могла б працювати. Скоро виявилося, що Галина Микитівна, моя подруга, відома людина у місті, тільки ось прізвище у неї інше, і дала мені її адресу.

Невдовзі я вже була на вулиці, де мешкає моя подруга. Мене зустріла привітна на вигляд літня жінка з добрим поглядом. Ми якусь мить пильно дивилися одна на одну, а потім міцно обійнялися і заплакали. Це були сльози радості і печалі. Важко передати словами той стан душі, який був у кожної з нас. А потім – спогади, спогади, спогади…

Я дізналася про весь життєвий шлях Галини, який не можна було пройти «ноги не вколовши». Але незважаючи на всі негаразди, Галя пройшла його з гідністю. Її трудовий стаж складає більше 50-ти років. Довгий вік прожила з чоловіком у мирі і злагоді, виростивши сина і доньку порядними людьми. Тепер у них уже свої сім’ї.

Слухаючи Галину, я весь час хотіла запитати: «А як же Микола, чи знаєш ти про нього щось, чи згадуєш, чи пам’ятаєш?» і Галя відповіла: «Так, я пам’ятаю про нього. Не згасає любов. Ця пам’ять сповнювала мою душу і серце добрими почуттями, давала сили любити свою сім’ю, роботу, людей, які мене оточували, і взагалі, позитивно ставитися до всього сущого, що є на нашій благословенній землі».

А потім дістала записник. Палітурка на ньому була темна і папір пожовк від часу. На першій сторінці з правого боку були написані слова «Любові всевишній присвячується». Далі пішов текст. Це була поезія, яка вмістила в себе 30 строф. У них йшлося про стосунки між коханими від зародження любові до розставання. Я слухала із щемом у серці, переносячись в час нашої далекої юності. Коли Галя закінчила читати, ми деякий час сиділи мовчки: нам не хотілося порушити ауру, яка нас оточувала.

Автор – Валентина ПРАВДИВА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Фото – ілюстративне.

За матеріалами.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page