Настя згадує своє дитинство з теплотою, хоча причин для радості й не було: черговий гіпс, і вона визирає у вікно за дитячим сміхом, за школярами, що дуже рідко забігають до неї. Її друзі – книжки.
Тато вічно на роботі, бо треба грошей на чергову операцію, а мама заклопотана домом та господаркою, вона турбується аби їй було ситно та тепло, щоб вчасно укол зробити та не прогавити температуру…
Братик теж мав свої клопоти цілий рік – чи на санках ганяти, чи з друзями рибу ловити. Він любив сестру, але він був дитиною, яка хоче руху і веселощів.
Насті снилося, як вона стрімголов біжить аби її не наздогнали у грі, вона найспритніша дівчинка і її дуже важко зловити. Вони змилосерджується, коли їй кажуть: «Все, ми здаємося». Або вона бігунка-чемпіонка, яка всю свою енергію берегла ці довгі роки, а тепер, мов стріла, перемагає всіх на світі. Але вона хотіла б, бодай, пройтися по кімнаті. Тоді такі жалі нападали на дитину, вона тихенько плакала.
На такий плач якось прийшла її вчителька, Віра Семенівна, вона приходила до здібної учениці аби та могла вчитися з усіма разом і не відставати від програми.
– І чого плачемо?, – питає.
– Чому бог мене не любить? Я ж нічого поганого не зробила.
– Таааак, хтось, бачу, тут хоче себе пожаліти. Яку книжку ти сьогодні прочитала?
– Тома Сойєра…
– Весело було?
– Таааак!
– Думаєш, веселіше бити кропиву патиком?
– Не знаю.
– Веселіше зі гори кататися.
– Певно, однаково…
– То, виходить, тобі не так вже й погано.
– Напевно…
– То будемо шукати приємне в твоєму житті?
– Давайте.
– Наприклад, ти контрольну на п’ятірку написала з математики. Приємно?
– Тааак.
Якось ця молода вчителька вміла знайти такі слова, що Настя не почувалася чимось обділеною, так, вона поки не могла бігати, але вже потрошки ходила, не мала багато друзів, але їй було добре зі своїми книжками, бо там вона мандрувала в такі далекі країни, навіть, в інші світи.
Зараз їй трохи за тридцять і вона йде вітати свою вчительку з днем народження. Віра Семенівна вже на пенсії. А продовжує вселяти віру в те, що життя прекрасне. Настя скаже їй, що саме вона навчила її не жаліти себе. Це для неї було найголовнішим уроком.
Якби вона пішла тією стежкою жалю та зневіри, то вона б ніколи не закінчила школу з відзнакою, не отримала професію вчительки і не вчила б діток зараз сама, доказуючи своїм прикладом, що жити варто кожну хвилину та секунду, бо вона нещадно стікають. Тільки від нас залежить, як ми їх проведем.
