Якби таке зі мною сталося, то я б навіть найдорожчому пальту в світі не пораділа, але, може, їй видніше, що там матір відчуває…
Свою свекруху я не те, що не любила, я до неї ставлюся просто рівно і так легше жити, коли ні не любиш, ні не обожнюєш. Вони зі свекром жили собі окремо, ми з чоловіком окремо, бачилися рідко, тому я не знала про те, що там між ними за такі емоції.
І ось телефонує мені Ольга, сестра мого чоловіка і каже, що має з нами обома переговорити. Ми так здивувалися, адже вона теж у нас не частий гість. Приїхала вона з чоловіком і принесла новину справді вражаючу:
– Тато з мамою розходяться після сорока років шлюбу, – сказала вона одразу.
Я охнула. Ніколи б не подумала, що проживши стільки років разом все ж хочеться почати все з початку. Але Ольга нас ошелешила ще й іншим – свекруха вирішила, що свій ювілей, а їй мало через два тижні виповнитися шістдесят років, вона відкладати не планує.
Але й це не було кінцем історії, бо свекруха хотіла подарунок і не простий.
– Мама про нього, Віталію, мріяла все життя, але завжди економила і відкладала свою мрію, бо ми і тато були важливіші. А тепер вирішила, що досить з неї відкладати свою мрію – вона хоче…
І я завмерла, бо що може хотіти людина, яка відкладала своє щастя? Поїздку в Єгипет? Власну машину? Брильянт?
– … гарне пальто, – завершила Ольга.
В мене самі собою почали котитися сльози. Як пальто? Все життя мріяти про це? Це ж яке життя треба було прожити з чоловіком, щоб мріяти про таке? Я б на її місці точно за таким чоловіком і не шкодувала.
Ми скинулися грошима і Ольга доручила мені приміряти пальта.
– У вас один розмір, а я буду дивитися чи мамі личитиме.
– Слухай, Ольго, – кажу їй я, – Давай ще їй капелюшок купимо до нього і рукавички та сумку. Це ж ювілей!
– Добре!, – підтримала мене вона.
Далі ми готувалися до ювілею і я бачилася зі свекрухою кілька разів. Вона виглядала засмученою, але казала, що через приготування до свята.
Ювілей вдався на славу, всі її вітали, бажали щастя і розповідали, як її люблять і цінують. Наш подарунок справив на неї грандіозне враження, хоч я не сподівалася, що вона аж так відреагує. Кинулася приміряти все і крутилася перед дзеркалом:
– Я так і ходитиму, як справжня панянка!, – сміялася вона, – Дякую вам, мої любі.
І як не дивно, але вона в цьому пальті зустріла свого однокласника і вони зараз живуть разом. Я придивляюся до неї і бачу, що вона щасливіша, ніж була у шлюбі, вона якась стала така м’яка, ніжна, наче той кашемір проник в її серце. Мені от цікаво, чи була б вона такою, коди б свекор купив їй нарешті те, що обіцявся все життя?
Чи просто з таким чоловіком вона могла мріяти лиш про таке, а з іншим вона б просто купила собі це пальто на зарплату і на наступний рік поміняла б його на інше і жила б собі в радість?
Я сама себе питаю – а про що я мрію? Звичайно, що найперше про те аби у моїх дітей все було якнайкраще, але про себе я так і не можу відповісти, яка моя мрія. Бо я не вважаю, що людина має мріяти про відпустку на морі, це має бути буденністю, яка просто має здійснитися і все. Так само як покупка м’ясорубки чи машини – це просто має бути. Чи ви іншої думки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота