fbpx
Історії з життя
— Якщо хотіла йти – раніше потрібно було. Куди ти в такому віці?. Життя закінчується. Уже дотягнеш, як є. Та й чоловік твій без тебе не зможе. Ти лиш одна його на цьому світі тримаєш

— Якщо хотіла йти – раніше потрібно було. Куди ти в такому віці?. Життя закінчується. Уже дотягнеш, як є. Та й чоловік твій без тебе не зможе. Ти лиш одна його на цьому світі тримаєш

Після розлучення минуло три роки. Я повернулася до батьків, влаштувалася на роботу. Життя поступово брало своє. Я все частіше стала замислюватися над своєю долею, і розуміла, що самотність не для мене, що дуже хочу мати сім’ю і дитину.

Але я була в тому віці, коли у більшості людей оточуючих мене, вже склалися сім’ї. На роботі, з тієї ж причини, познайомитися було ні з ким. У моєму віці бігати на дискотеки було смішно. Я навіть в юності не любила цього робити. Тому познайомитися, з будь-ким, для мене було проблематично. Але допоміг випадок.

Мій батько був військовим. Одного разу один з його товаришів по службі приніс йому робочі документи. Коли вони вирішили всі свої питання, я запропонувала їм повечеряти разом. За столом ми і познайомилися.

Мені він дуже сподобався. Роман, так його звали, був самотній, і незабаром ми почали зустрічатися. Тепер я була більш уважна і обережна, але ніяких проблем  я у нього не помітила. Минуло досить багато часу, перш ніж ми одружилися.

Жили дружно, любили один одного. Отримали квартиру, обставили її. Незабаром у нас з’явилася дівчинка. Роман дуже її любив. Він допомагав мені у всьому. На той час моїх батьків не стало, його ж були дуже далеко, і дочку ми ростили удвох. Це ще більше зблизило нас. Дівчинка підростала на очах. Рома і Ріточка дуже любили один одного. А мені залишалося тільки радіти. Нарешті і мені посміхнулося щастя.

Але біда приходить несподівано. Так сталося і у нас. У 45 років, як більшість офіцерів, чоловіка звільнили в запас. Вийшло, що для Роми, це стало суворим випробуванням, яке чоловік, на жаль не витримав. Я стала помічати, що Роман все частіше стає заливати за комір. Він приходив додому поводився потворно.

Я розуміла, як важко людині, відслужив 25 років, перейти назвичний спосіб життя. І, звичайно, я постаралася йому допомогти. Ми довго з чоловіком розмовляли, і з цих розмов я зрозуміла, що його лякає майбутнє.

Тоді я просила всіх знайомих, аби допомогли влаштувати чоловіка на роботу. Робота знайшлася, Роман познайомився з людьми, з якими треба було працювати. Він заспокоївся, узяв себе в руки, перестав закладати. Все стало, як і раніше.

Але тут почалася перебудова. Це було не просто всіх, і нашій родині жилося дуже важко. З роботи мене скоротили. Чоловік працював, але зарплату платили від випадку до випадку. І довелося мені хапатися за все підряд. Я працювала і двірником і прибиральницею, продавцем і фасувальницею в магазині. Працювала не тільки вдень, але часто і вночі.

Видно, я щось за у цій вічній біганині пропустила. Роман знову не тримав себе в руках. Іноді його просто приносили до дверей квартири.

Пройшло багато років. Я влаштувалася на постійну роботу, дочка виросла і поїхала від нас. А чоловік поводиться так само. Піти мені нікуди. Квартиру розміняти не варіант взагалі. Так якщо і йти, то треба було це робити раніше, а що тепер, в моєму віці? Майбутнього вже немає.

Мені дуже шкода чоловіка, пам’ять про багато щасливо прожитих років з ним, теж зупиняє мене. Та й зараз, коли чоловік тверезий, він добрий, уважний, розумний. І ще я усвідомлюю, що якщо я залишу Романа, він пропаде. Ось так ми і живемо, вірніше я чоловік і його згубна звичка.

Лариса Чайкіна