“Який мужчина. – протягнула сваха, щойно ввійшла у наш дім сватати доньку, – Що ж ти, Лесю не казала мені що маєш такого тата? Не сором було ховати?”. А мій чоловік стоїть мов та ружа – червоний і щасливий. Бачу, плечі розрівняв і очі засвітились.
Мені не те прикро що сталось, а те, як на те єдина дитина відреагувала. Не очікувала я такого, ні від чоловіка мого, ні від доньки. Бо як не як, а я вважала нас сім’єю, однією командою. Думала, що ми завжди будемо одне за одним горою, та оте сватання швидко мені очі відкрило і показало, з ким я все життя прожила.
Ніколи мій Микола не бачив уваги від жіноцтва. Тихий, спокійний, дуже сором’язливий парубок жив аж у лісі з батьками. Та ніби й село у нас не таке велике, ніби й людей я всіх знала, а от його не було видно.
До тридцяти років він при татові і мамі був, та й навряд уже й оженився, якби не мама його. Махнула свекруха рукою і прийшла зі мною домовлятись про життя. А я на той час мала вже шлюб невдалий за плечима, дитя мале на руках і недовіру до цілого світу.
Насміялась я тоді, аж сльози вийшли. Кажу, що хай приходить зі сватами, але як повторить її слова, то тільки тоді і буде в нас сім’я. Сказала, та й забула. Але вже ввечері приїхав мій Микола і викликав мене на розмову. Ох і затинався він. Слово до слова не складе, аж поки не видав таки:
— Знаєш, я ж тебе ще з юності люблю. В тебе весілля гуляли, а я дитиною малою плакав. Підеш за мене – берегтиму і любитиму.
Так він те сказав, що не було сумніву у тих словах. Погодилась я тоді і вже за два тижні ми у новому домі хазяйнувати почали. Ні дня, ні хвилини я не пошкодувала про те, що стала Миколі дружиною. Тихий, спокійний, слова з нього не витягнеш, але вже. як говорить, то виключно по ділу і все толком.
Та що там, прожила я життя, мов за стіною кам’яною. Він і дім розбудував і подвір’я у нас казкове. А який господар? А сад, а виноградник? Дітей ніколи не ділив і моїй доні і своїм синам був однаково люблячим татом і гідним прикладом. Люблю я свого Миколу, тому й пробачила оце все, що відбулось.
Як приїхали свати доню нашу сватати, то дуже вже сваха чоловіка мого обходила з першої ж хвилини. Та так треба вміти бісики пускати, та таку грацію мати. А Микола, не звиклий до уваги такої, так і зашарівся, але погляд все на сваху, все туди.
То вже я не про гостей, а про те, аби вони наодинці не лишились, думала. Видихнула, як та пані поїхала, та ж зарано, бо почав мій чоловік бігати із телефоном від мене. Пароль з’явився і пізні повідомлення.
— Знаєш, – кажу йому одного дня. – Як так тобі треба, то їдь уже до неї, не тримаю. Діти виросли, ми старіємо.
Ну я сказала і не чекала, що він молодим і вільним поїде таки до свахи. Телефоную доньці, хлипаю, прошу з татом поговорити, на свекруху вплинути, а вона мені каже, що не буде втручатись у наші відносини:
— Не псуйте мені життя сімейне. Ми з Дмитром свою сім’ю будуємо, а ви – дорослі. Самі собі раду дасте.
Микола повернувся вже за місяць. Ні блиску в очах, ні ходи парубка молодого. Лиш сказав, що гірко помилився і що навіть говорити про ту жінку бажання не має.
Знаєте, могла б я влаштувати і сцену і розлучитись, та для чого? Люблю я Миколу, життя наше розмірене і затишний наш дім. Знову ми сім’я і роблю я вигляд, що все забуто і що я його простила.
Але ж як гірко усвідомлювати, що у той час, коли чоловік таке зробив, рідна дитина не підтримала. Донька. сонечко моє, а відвернулась і сказала самій розбиратись.
Дивлюсь я нині на своє життя і такий мене жаль бере – не справжнє все виявилось. І вже немає того тепла і вже немає тих стосунків у сім’ї.
А може це я винна? Може чекала забагато? Може й справді діти повинні осторонь бути у таких ситуаціях і доня нічого вдіяти не могла, та й не зобов’язана була?
Головна картинка ілюстративна.
