— Слухай, може, цього року на відпочинок поїдемо? — Богдан, повернувшись із кухні з пляшкою води, поглянув на дружину. Але Марія зустріла його погляд так, ніби перед нею постав привид, що віщує клопоти.
— Який відпочинок? — вигукнула вона, не відриваючи очей від ноутбука, де була відкрита таблиця з їхнім сімейним бюджетом. — Ти що, забув, що нам потрібно скласти гроші на перший внесок? Ти ж бачиш, як ми живемо. Он, подивися на цей стовпчик — це всі наші витрати. Ми ледь можемо дозволити собі елементарні радощі.
Марія знову зосередилася на цифрах у таблиці, які майже знала напам’ять. Відтоді, як вони з Богданом вирішили позбутися боргів і назбирати на власне житло, їхнє життя стало набагато стриманішим.
Жодних походів до кіно, жодних вечерь поза домом, ніяких спонтанних покупок — кожну копійку доводилося відкладати.
— Ти в мене взагалі молодець, — лагідно проказав Богдан, нахилившись і поцілувавши дружину в голову. На якусь мить вона розслабилася. — Може, хоча б на шашлики з’їздимо цієї суботи? Обіцяють гарну погоду.
— Шашлики? — зітхнула Марія. — Краще вдома посидимо. М’ясо все одно купувати доведеться, а так ще й бензині зекономимо. Краще вже зайву сотню гривень покласти на рахунок.
У цей момент у Богдана задзвонив телефон. Екран висвітив повідомлення від мами — Лілії Петрівни.
— Богданчику, сину! Я тут неподалік, заскочу на годинку, бо скучила, — написала вона.
Богдан одразу відповів, поглядаючи на Марію:
— Звісно, мамо, заходь. Ми тобі вечерю приготуємо.
Минуло хвилин двадцять, і у двері подзвонили. Богдан відчинив, і на порозі з’явилася Лілія Петрівна з двома великими торбами.
— Мої любі! Як я рада вас бачити! — вона щиро усміхнулася й висипала на стіл безліч продуктів. — Я тут дещо прихопила, думала, що вам стане в пригоді. А то ви все економите, молоді ж треба більш ситно їсти!
— Мамо, дякуємо, але не варто було так витрачатися… — мовила Марія.
— Ой, та не переймайся, це ж для вас, — відмахнулася свекруха. — Кажуть, ви назбирати на квартиру хочете?
— Так, мамо, вирішили, що досить з нас оренди, хочемо своє житло, — підтвердив Богдан.
— Ви ж знаєте, які тепер ціни на квартири? — Лілія Петрівна похитала головою. — Подумати тільки і за що?
Марія звикла до манери свекрухи висловлюватися з підтекстом. Як правило, Лілія Петрівна не говорила зайвого — кожне її слово було зважене, і за будь-якою порадою крилася якась власна ідея.
— До речі, в мене є краща пропозиція, — загадково посміхнулася вона. — Ви ж бачили наш будинок? Він великий, місця там вистачить усім. Звісно, дах протікає, вікна старі, ремонт потрібен капітальний. Але навіщо вам купувати квартиру, коли ви можете вкласти свої заощадження в ремонт і жити з нами?
Марія відчула, як у неї прискорився пульс. Вона передбачала, що подібна думка може з’явитися, й одразу зрозуміла: це не випадково промовлені слова.
— Дякую, звісно, але ми вже ухвалили рішення, — відповіла вона спокійно й тихо.
— Та ти ж подумай, Маріє, — не вгавала свекруха. — Дім розташований у гарному районі, шість соток землі, можна городину свою вирощувати. Взимку, он, лазня у нас є. І взагалі, стільки переваг! Я там усе життя прожила, тепер хочу, щоб і ви там гарно облаштувалися.
Богдан прочистив горло, намагаючись знайти правильні слова:
— Мамо, ми з Марією все одно хочемо окреме житло.
— А це й буде ваше! — підхопила Лілія Петрівна. — Я ж не вічна, все вам колись залишиться. Куди ж воно дінеться?
— Мамо, не треба таких розмов, — Богдан поморщився. — Ми ж не через спадок збираємося.
— А чому ні? — свекруха твердо глянула на нього. — Навіщо витрачатися на чуже, коли я пропоную вам своє? Дах полагодите, кімнати освітлите, вікна поміняєте. Вкладетеся — і житимете в просторому будинку.
Марія помітила, що свекруха дивиться на неї так, ніби очікує опору. Вона постаралася говорити якомога м’якше:
— Ми цінуємо вашу турботу, але справді вирішили: беремо кредит і купуємо квартиру. Вибачте, якщо це засмучує вас.
— Засмучує? — Лілія Петрівна склала руки. — Та я б не казала, якби не хотіла вам добра. У мене є знайомі будівельники, прицінювалися — ремонт стане у триста тисяч. Якраз ваші накопичення і вкладете. Але вже отримаєте готове житло і своє, без кредитів.
Марія напружилася ще більше. Виходило, що свекруха знає, скільки вони з Богданом зібрали. Вона повернулася до чоловіка:
— Ти розповідав мамі, скільки в нас є на рахунку?
— Ні, — стривожено мовив Богдан. — Може, вона просто припускає?
— Та що ви вигадуєте? — пирхнула Лілія Петрівна. — Я ж бачу, скільки ви економите. Мабуть, уже не один десяток тисяч відклали.
— Я працюю для себе, а не для того, щоб комусь робити ремонт, — повторила Марія, цього разу дивлячись свекрусі прямо у вічі. — Перепрошую, та ми з Богданом маємо власні плани.
— Невдячна! — одразу кинула свекруха, розгнівано дивлячись на невістку. — Я ж вам пропоную родинне гніздечко, а ти носа вернеш!
— Мамо, заспокойся, — спробував втрутитися Богдан, помічаючи, як розмову перетягують на високі тони.
— І ти мовчи! — різко відповіла Лілія Петрівна. — Совісті в тебе нема. Я для тебе все життя старалася, а ти тепер дозволяєш своїй дружині отак зі мною розмовляти?
Марія стримано кивнула Богданові, мовляв, не загострюй. Він розвів руками, розуміючи, що ситуація стала незручною. Зрештою, він спробував запропонувати компроміс:
— Давайте зараз охолонемо, обговоримо це пізніше в спокійній обстановці.
— Тут нема чого обговорювати, — відказала Марія твердим голосом, дивлячись на Богдана. — Ми вирішили брати кредит, на що й підуть наші заощадження.
— Ну що ж, — Лілія Петрівна різко схопилася із стільця, її обличчя пашіло образою. — Бачу, ніхто моєї думки не цінує. Обійдетесь тоді без моїх порад! — Вона зібрала свої речі й швидко вийшла, грюкнувши дверима.
У кімнаті зависла напружена тиша. Марія мовчки взялася мити посуд, а Богдан почав ходити туди-сюди, намагаючись знайти слова, щоб підтримати дружину й водночас не зрадити матері. Але слова ніби не складалися до купи.
— Може, треба було все-таки подумати над її пропозицією? — обережно спитав він, через деякий час. — Ремонт зробили б, пожили разом.
— Навіть не починай, — Марія не повернулася до нього. — Поясни краще, чому мама так точно знає про нашу суму?
Богдан знітився, його погляд ковзнув підлоги:
— Просто вона здогадалася. Я не розповідав ніяких подробиць.
Марія зітхнула, намагаючись не вийти з себе. Вона не хотіла, щоб це перетворилося на ще одне непорозуміння між ними. Вона витирала тарілку за тарілкою, а Богдан мовчав, усвідомлюючи, що більше сказати нічого. Та мовчання вже говорило саме за себе.
Наступного дня Лілія Петрівна зателефонувала Богданові, пропонуючи зустрітися на каву й «порозумітися». Він погодився, сподіваючись на спокійну розмову. Але повернувся він додому ще більш стривожений. Марія відразу відчула це:
— Про що ви говорили?
— Мама просила зважити на те, що дім для неї — найдорожча пам’ять про батька. Тече дах, сиріють стіни, — Богдан сказав це мляво, немов виправдовуючись.
— Знову хоче, щоб ми все це профінансували? — Марія дивилася на нього з ледь помітною втомою. — А потім жити під одним дахом і слухати щоденну критику?
— Вона стверджує, що дім перейде нам у спадок, — Богдан зітхнув. — Хіба це не логічно?
— Ми хочемо власний простір, без контролю, — відповіла вона. — Хіба тобі подобається весь час озиратися, чи так ти полагодив розетку або де ти поскладав продукти?
Богдан мовчки сів на диван. Він любив свою маму, але розумів, що спільне проживання — це суцільні непорозуміння й численні «підказки», від яких вони з Марією втомилися б дуже швидко.
— Гадаю, ти маєш рацію, — нарешті мовив він, намагаючись посміхнутися.
За місяць вони внесли перший платіж і підписали договір. Простора однокімнатна квартира. Так, не надто велика, але ж своя. Лілія Петрівна на новосілля не приїхала — лише надіслала коротку образливу SMS. Але Марія відчувала лише полегшення. Бо найголовніше, що тепер ніхто не зможе їм диктувати, як витрачати власні гроші та де будувати родинне гніздо.
— Мама сказала, що я її зрадив. Зрадив нашу сім’ю і проміняв родину на чужу людину і її мрії.
Марія гірко усміхнулась. Найприкріше, що свекруха і справді так вважала. Але відколи це будувати своє. власне, доросле життя стало зрадою?
Чи все ж син не правий і повинен був переконати дружину піти на компроміс? ремонт у домі матері також важливий, вона одна, хто б їй допоміг, як не син?
Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
