Мені було шістнадцять, коли тітка приїхала з міста до мами і зробила їй пропозицію, від якої та не могла відмовитися.
– Я Марину забираю до себе, буде в мене жити і працювати. Дасть Бог і тобі щось надсилатиме, бо тобі ж, Юстино, треба менших на ноги ставити. Добрий твій чоловік, дітей тобі наробив і здимів. Ти подумай, я тобі поганого не пораджу.
– Але як вона там буде, вона ж ніколи не виїжджала з села, – бідкалася мама, – Та й ти знаєш, які там хлопці. Ще принесе мені в подолку.
– Ти за це не переживай, я тобі гарантую, що за нею буду дивитися. А ще такого жениха там знайде, що тобі всі в селі заздрити будуть.
Я те слухала і сльози мені наверталися на очі. Як же я без нашої лави під парканом, без вишні, без стежки через поле, без нашого будиночку з фіолетовими вікнами?
Звичайно, тітка Віра виглядала дуже по-міському, сумочка і взуття на підборах, губи намальовані.
– Так і це я так виглядаю, хоч двірником працюю, – хвалилася вона мені, – І ти так виглядатимеш!
Вона розхвалювала міське життя, поки ми йшли через поле до зупинки на інше село, адже з нашого автобуси не ходили. Проте, міська квартира тітки Віри виглядала зовсім не так, як вона це описувала – маленька однокімнатна квартира.
– Будеш жити ось тут на розкладачці, – вказала вона мені на кут в кухні, де вже стояв матрац з вати і ковдра.
Тітка все продумала. Продумала й те, що взяла ще одну дільницю, щоб мати більше грошей, але по-факту я прибирала обидві, але зарплати так і не отримувала:
– Ти витратиш на всілякі дурниці, а я матері твоїй відсилатиму.
Звичайно, тітка купувала щось і їсти, але я за які гроші мала це купити? Отак я прожила в неї пів року і завжди просилася додому, щоб побачити маму і сестер та братика.
– Ще чого? Ти на роботі, а це тобі не дурнички. Будеш мати відпустку, тоді й поїдеш.
Я писала мамі листи, а вона мені, проте, тітка завжди встигала першою прочитати лист, що мене дратувало.
Бувало, що лист обривався і тітка пояснювала тим, що десь загубила листок чи мама моя така неуважна та не поклала в конверт.
Тітка дуже змінилася і вже не усміхалася та не допомагала мені, навпаки, вона гримала та додавала обов’язків, вимагала виглядати як міська дівчина, бо моя коса видає в мені селянку.
– Ти хоч приберися трохи, а то незручно поруч з тобою йти!
Коли ж я казала, що треба мені грошей на одяг, то вона казала, що всі віджала матері.
Якось я повернулася раніше і побачила пошту, дуже зраділа, що нарешті сама прочитаю маминого листа.
Коли я почала читати, то вся зблідла і мені забракло духу. Як це так? Я ні копійки на руки не отримую, думаю, що тітка все мамі пересилає, а мама он що пише.
Мовляв, я тільки на себе гроші витрачаю, по хлопцях бігаю і взагалі тітка не знає, як це я маю додому вернутися, тому краще вже хай отака та в місті буду, щоб люди не говорили.
Я тоді не знала, що й думати. Пішла в бухгалтерію і сказала, щоб зарплату дали мені інакше я піду до директора і все розповім. Добре, що це був день зарплати і я одразу змогла поїхати в село.
Я йшла пішки вісім кілометрів і від щастя не могла і насміятися, і наплакатися. Все було мені рідне і миле, знайоме і зрозуміле. Обійняла маму і все їй розповіла.
Грошей вистачило лише на взуття малим, але ми були разом і нарешті вірили одна одній. Я вийшла заміж в селі, працювала в селі, онуків бавлю в селі і нема мені миліше від мого рідного краю.
А ви поділяєте думку, що сільські люди не такі, як міські?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.