Останні два роки ним керувала то надія, то відчай, але це не звільнило його від інвалідного візка. Тепер надія маліє з кожним днем, але дружина Василинка не дає впадати в відчай. Сьогодні має приїхати з відрядження, він встане зранку, щоб приготувати обід, бо це найменше, що він може.
А потім? Потім він все вирішив і приготував записку. Їй лише двадцять дев’ять, все життя попереду, матиме діток і радість, а що з ним? Як та валіза без ручки – ні викинути, а нести все життя – для чого?
Він останній рік писав книгу аби хоч щось залишити по собі, може ці кошти підтримають її в майбутньому. Він дуже надіявся на успіх, бо редактор досить схвально відгукувалася про початок твору.
А ось і скрип в дверях – Василинка дома, весела і рада його бачити, обіймає і дякує за обід. Колись вона намагалася тихо ходити, пошепки говорити, але він просив бути собою, бо ця жалість від неї була нестерпною.
Вона була годувальницею останні два роки, бо кошти рідних і близьких, власні заощадження були витрачені і намарно. Це його найбільше хвилювало, що залишив дружину ні з чим. Але, може…
– Я закінчив роман, – похвалився.
– Чудово! З нетерпінням чекаю на рецензію! У тебе все вийде, у нас все вийде.
Яка наївна чи просто говорить, а сама вже підшукує здорового чоловіка? Ревнощі на мить засліпили його, але ж він сам винен.
Василинка його обняла і поцілувала, зовсім як колись. Як давно це було, здається цілу вічність. Сьогодні він має зробити її щасливою, він обіймав її і вона тяглася до нього. Раптом наче струмом пронизало його ногу, він скрикнув і зрадів водночас. Василинка плакала і сміялася від самої ситуації і від того, що довгі роки її надії збулися! Він похапцем поїхав до столу, де тримав листа і хотів викинути, але вона вихопила його, прочитала.
– Ти про мене подумав? Егоїсте!
– Пробач, пробач…
Він цілу ніч шепотів, плакав і цілував свою дружину, і вони з неймовірним щастям дивилися як ледь згинається його коліно і рухається палець.
Фото ілюстративне.
