Полуничне варення.
Останнім часом Наталія все частіше почала замислюватися про інше життя. Не, не про те, яке набирає чинності по закінченню земного шляху, ні-ні. Просто про інше.
Вона і сама не могла чітко сформулювати. Ну, можливо, про більш простіше, чи що. Вона втомилася від розумової діяльності. Хотілося фізичного навантаження і свіжого повітря. Їй же кожен день доводилося напружувати мозок в проектному бюро і дихати містом, його пилом і вихлопами. І навіть на вихідних немає можливості поїхати на дачу. Тому що дачі зроду не було. Якось от не склалося з дачею-то. А тепер хочеться.
Ось вона в одному фільмі бачила зовсім інше життя. Та що вже там – і країну іншу. У одного сімейства було невелике виноробне господарство, з виноградником і виноробнею. І вони цілий рік займалися цим, майже весь час проводячи у фізичній праці. Було у них два чи три постійних найманих працівника, які вже як свої. І всі вони жили простим життям, їли просту смачну їжу, пили власне винце.
Чоловіки там роз’їжджали сільськими дорогами на великих машинах без верху, а молоді жінки запросто управляли мотоциклом. Жило сімейство разом з працівниками в величезному світлому будинку з дерев’яними підлогами. Біля будинку під навісом з виноградної лози стояв широкий дерев’яний стіл, де вони збиралися за вечерею. Дружили з сусідами, незважаючи на те, що були один одному конкурентами.
А ще там був бар, де за стійкою стояла сама господиня – молода приваблива жінка, якій палець в рот не клади і яку всі поважали. Дістатися в цей бар вони могли тільки на машині. І ось там збиралося все місцеве населення відпочити, повеселитися, потанцювати.
Правда, відбувалися події у фільмі роках чи то в сімдесятих, то чи в вісімдесятих. Але Наталя вважала, що і зараз би у героїв життя не сильно змінилося.
Наталя була майже впевнена, що їй би таке життя сподобалася. Вона хотіла, як виражалася її найкраща подруга, «трохи здичавіти». У жінок з того фільму були засмаглі обличчя, недоглянуті руки, розпатлане волосся і… щасливі білозубі посмішки. Їх любили їх чоловіки, з якими вони ділили всі турботи, радості і невдачі.
Наталя кожен день ретельно доглядала за шкірою і волоссям, не рідше одного разу в три тижні робила в салоні манікюр і була самотньою.
Їй сорок сім. З них п’ятнадцять років розлучена. Два роки тому завершилися стосунки, які давно обтяжували обох. Єдина доросла дочка живе самостійно в іншому місті, насолоджується молодістю і свободою і заміж не рветься. Онуків немає.
Сорок сім, і вона тверезо ставилася до своєї зовнішності, не вигадуючи і не переконуючи себе і оточуючих, що не виглядає на свій вік. Ох, вона знала таких жінок і шкодувала їх. У дзеркало вони не виглядають? Іноді років п’ятнадцять собі недодають. Ну а що якщо коли-небудь хтось правду в лоб?
Наталя виглядала привабливо, але це була привабливість жінки за сорок. А ось фігура Наталина явно не поспішала здаватися віку. Струнка, гнучка і витончена, воно вимагала руху і щирих почуттів.
З фігурою це у неї спадкове: і мати, і бабуся все життя залишалися стрункими.
Мама овдовіла майже в шістдесят років, а ось бабуся і дідусь любили один одного до кінця, і відійшли за межу з різницею в кілька місяців.
Наталя з посмішкою згадувала, як в ранньому дитинстві приїжджала з батьками в будинок бабусі й дідуся. Бабусю вона вважала тоді вже старенькою, але ж було їй трохи більше, ніж Наталії зараз. Батьки йшли спати в літній будиночок, а Наталю укладали через стінку від спальні бабусі і дідусі.
– А хто у бабусі і дідуся стукає? – запитала вона якось у матері.
У відповідь мати погладила її по волоссю, загадково посміхнулася і сказала:
– Це не у бабусі, це вітер гілочкою стукає.
Зараз Наталя розуміє, якою щасливою була бабуся. Як ті жінки з фільму. Знову її думки попрямували до іншого, нового життя. Подзвонила подрузі. Поділилася.
– Втекти з міста, чи що? Непогана думка, – сказала та. – Я б сама не проти.
У Каті – подруги – своя історія.
У сорок два роки несподівано дізналася, що при надії. Розгубилася вкрай. Що робити – дітей більше не планували, але з іншого боку все добре: коханий чоловік, матеріальний достаток, стабільне, налагоджене життя. Але. Сорок два роки і такі зміни! Знову проходити через це все, коли обидва з чоловіком ще молоді і тільки-тільки починають жити для себе. Однак, коли обчстеження показало дівчинку, чоловік почав з Каті порошинки здувати, адже у них вже було два сини – двадцятирічні близнюки.
Доньку назвали Марійкою, Наталя стала її хрещеною. Коли дівчинці виповнилося два роки, люблячий Катин чоловік несподівано пішов до іншої, на п’ятнадцять років молодшої. Через кілька місяців у нього було вже дві дочки.
– Якось все в моєму житті несподівано останнім часом, – говорила Катя.
Зараз Марічці вісім років. Катя її дуже любить і думати більше не хоче про чоловіків. Сини досі не пробачили батька і не бажають з ним спілкуватися. Колишній чоловік справно платить гроші на донечку і раз на місяць проводить з Марічкою один день, роблячи винувате обличчя при зустрічі з Катею. Каті до нього давно немає ніякого діла.
– Ось у кого по-справжньому нове життя, – додала в розмові з Наталею Катя.
Незабаром Наталя натрапила на одне оголошення. Заміське фермерське господарство запрошує громадян на збір полуниці. Розрахунок ягодою. Що ж, не виноградник, звичайно, але за браком інших пропозицій… Знову зателефонувала подрузі.
– Поїхали. Маруся свіжих ягід поїсть.
Подзвонила за вказаним телефоном. Відповіли жвавим жіночим голосом:
– Як Ви вчасно! Нам же всього десять збирачів потрібно, і сьогодні якраз двоє зірвалися. Приїжджайте! Тару під ягоду тільки свою візьміть.
Їм дісталося по величезному відру ароматної свіжої полуниці.
Щоб не штовхатися з відрами в приміському автобусі, назад поїхали на таксі.
– І що тепер з нею робити, не уявляю. Мені стільки не з’їсти. Може, тобі віддати?
– Ні вже, – рішуче відповіла Катя. – Сама заробила, сама і витрачай. Можеш варення зварити.
Наталя тільки зітхнула. Варення і то вона в житті не варила. Купувала в магазині який-небудь джем або конфітюр.
Наталя поставила відро на кухонний стіл і задумалась. У бюро вони почали працювати над великим і складним проектом, і два дні тому директор не підписав її заяву на відпустку.
– Наталіє Михайлівно! Не можу я Вас зараз відпустити! Ну відгуляєте в жовтні-листопаді!
Значить, все літо в місті. Наталя почувалася замкнутою в клітку. Вона закрила очі і уявила, що збирала полуницю не в чужому господарстві, а на власній ділянці. І чистити її вона буде за столом, що стоїть на відкритому повітрі під дерев’яним навісом, сидячи на довгій лаві і відчуваючи приємну втому в усьому тілі. А потім піде дощ, і з ганку її покличе чоловік, щоб вона забиралася в дім, нічого мокнути…
Стоп, який чоловік, Господи. Замріялася. Треба вирішувати з ягодами. Наталя набрала в пошуковому рядку «полуничне варення рецепт». Але всі рецепти здалися їй занадто простими і банальними. Раз вже у неї в руках вперше таке багатство, потрібно приготувати щось оригінальне.
Вона зайшла в соцмережу, вирішивши, що там можна знайти щось цікаве. Полуничний джем з імбиром і шматочками апельсина. Ого, це повинно бути дуже смачно. Вона прочитала рецепт і написала автору, щоб уточнити деякі моменти. Через годину прийшло повідомлення: «Наталю, ти???»
Вона навіть не звернула уваги на ім’я. Сергій Купець. Подивилася фотографії, написала у відповідь: «Сергію, привіт!»
Сергійко Купець. Як же він був у неї закоханий в випускному класі! Буквально по п’ятах ходив. А потім у неї навчання, у нього армія. Нічого серйозного так і не зав’язалося, а незабаром шляхи і зовсім розійшлися. В останній раз вони бачилися на п’ятнадцятиріччя випуску. Сергій і тоді не був одружений. А через кілька років познайомився з жінкою, яка відвезла його в своє далеке село.
– Виглядаєш прекрасно, – сказав Сергій, коли вони зустрілися і сіли випити кави.
– Спасибі. І ти майже не змінився.
– Та вже, – посміхнувся він, провівши рукою по добряче посивілому волоссю.
– Ну знаєш! Половина з наших уже лисі.
– А я ось повернувся, Наталю…
– Давно?
– Давно. П’ять років тому.
– А що ж не показувався?! Ну, Сергію, ти даєш!
– Та щось не до того було. Я ж розлучився. З дітьми у нас не вийшло, так що нічого мене там не тримало.
– О, пробач.
– Уже все нормально. Так ти, значить, полуничку вирощуєш?
– Бог з тобою, – засміялася Наталя. – Це я у якогось чи то у приватника, то чи у підприємця збирала.
Сергій зацікавлено глянув на неї.
– Так, бач… Просто це моє господарство.
– Твоє ?! – Наталя була здивована.
– Моє, Наталю. Пристрастився до землі на батьківщині дружини і ось, – він розвів руками.
– Господи, Сергію. Це ж так цікаво! Ти тільки полуницею займаєшся?
– Звичайно, ні. На одній полуниці далеко не заїдеш, – посміхнувся він. – Взимку в теплицях працюємо. Овочі, печериці. Постачаємо в магазини, є договори з ресторанами. Планів багато, Наталю. Хочу розширюватися. Уже в цьому році почнемо вирощувати зелень. Рукулу, салати різні, петрушку, кінзу. А в майбутньому хочу на квасолю зазіхнути. Ось, Наталю. – Він подивився на неї, ніби кажучи: бачиш, як життя повернуло. – До речі, я там і живу, під Херсоном. Свій дім.
Наталя весь цей час слухала його затамувавши подих і не відводила очей з його обличчя. Поки Сергій говорив, їй в голову прийшла божевільна думка. Наталя простягла руку, доторкнувся до його руки.
– Сергійку, – сказала вона, і на обличчі її був мрійливий вираз. – А візьми мене на роботу.
– Ти що, без роботи зараз?
– Навпаки. Дуже навіть з роботою. Я хочу все поміняти, розумієш? Я хочу… Хочу…, – вона не могла підібрати потрібних і правильних слів. – Я хочу… Ось як ти! – Опанувала себе, нарешті, Наталя. – Розумієш?
– Здається, розумію. Так, – він трохи розгубився. –
Бухгалтером? Точно! Мені ж потрібен менеджер з продажу!
Але Наталя посміхалася і хитала головою.
– Ні-ні, Сергію. Я руками хочу працювати.
…
– Михайлович знову хоче закуповувати нашу квасолю для своїх ресторанів! – Сергій зайшов на веранду, розмахуючи аркушами паперу над головою. – Наталю?
Наталя сиділа за столом. Перед нею стояла велика миска свіжої полуниці. У зігнутій руці вона тримала телефон, і вигляд у неї був ошелешено-щасливий.
– Сергійку. Дві години тому я стала бабусею. Внучка.
Сергій тут же переключився на новину, забувши про папери.
– Та ти що! Все в порядку?
– Так. Кажуть, все пройшло добре.
– Ну вітаю тебе, бабуся! – І він міцно обняв її.
– Ох… Ніяк не можу оговтатися. – Наталя кілька разів глибоко вдихнула і видихнула. – Гаразд. Я ще повинна перевірити новий сорт перців. Ой, дивись-но, дощ!
– Перці сьогодні обійдуться без тебе. – рішуче сказав Сергій. – Така подія! Моя дружина стала бабусею! Будемо святкувати!
Автор: Записки кумедної панянки.
Взято з мережі. Фото – ілюстративне.
