Вона невпевнено зайшла в купе. Цікава жінка. Він схопився, відразу допоміг занести речі. Вона присіла на краєчок нижньої полиці.
— Більше нікого немає? Ми самі? — запитала вона.
— Так. Не бійтеся, я не кусаюсь. Давайте знайомитись. Мене звуть Федір.
— Людмила Олексіївна.
— В Київ?
— Так. До дочки, вона там вчиться.
Розмова не клеїлась. Обоє мовчали. Вона крадькома поглядала на його обличчя.
— Це опік. Я військовий. Он, як не пощастило. Обіцяли зробити пластику, та чомусь не склалося. Дуже негарно?
— Ні ні. Ви дуже цікавий чоловік. Він вас не псує, навпаки додає мужності.
У повітрі знову повисла пауза.
— Людмило Олексіївно, вас напевно, в дитинстві Люсею звали?
— Так іноді, але зараз так казати не прийнято. Пізно вже, я втомилася. Час лягати спати. Мене вранці в Києві дочка зустрічає. А вас?
— Я живу один і нікого в мене немає. Хоча ні, у мене є собака. Дружок звати. Ви праві, вже пізно.
Він вийшов з купе. Дав їй можливість привести себе в порядок перед сном. Коли повернувся, вона вже лежала обличчям до стіни. Чоловік ліг не роздягаючись.
Людмила Олексіївна лежала тихо, боячись поворухнутися. «Федір. Яке рідкісне ім’я» — подумала жінка. Відразу згадала себе, молоденькою дівчиною. Її Федя дарував їй квіти, які зривав з клумби в сусідньому дворі. Бабусі його за це дуже лаяли. Весілля призначили на осінь, воно мало відбутися в жовтні місяці. Гостей запросили. Кафе замовили.
Вона пам’ятає той день в найдрібніших подробицях. Це було на початку вересня. Вранці вона була у лікаря і дізналася, що при надії. Її переповнювало щастя. Дівчина щодуху побігла до нареченого в гуртожиток. Мріяла, як повідомить йому радісну новину і він зрадіє. Зайшла в кімнату, а там на ліжку спить дівчина. На його ліжку. Незнайомка почала розповідати про їхні з Федором стосунки, про те, що він обіцяв з нею одружитися, що вони люблять одне одного, а з Людою він через жалість.
Образа. Злість. Дівчина прийшла до себе на орендовану квартиру, зібрала речі і цього ж вечора поїхала додому. Федір телефонував їй, та розмовляти з ним вона не хотіла.
У Людмили народилася донечка, яка виросла розумницею і красунею. А от заміж жінка так і не вийшла. Сватався один, але вона йому відмовила, бо не кохала його. Люда чітко розуміла, що все життя їй потрібен був тільки Федір. Напевно їй варто було з ним поговорити, розповісти все. Забути про гордість.
Та що вже вдієш. Минулого не повернути. Донька поїхала, а вона залишилася зовсім одна. Жінка іноді діставала стару фотографію свого нареченого, довго розглядала світлину і плакала.
Федір відразу впізнав її. Спочатку поривався сказати їй хто він, але потім передумав. Згадалося, як увечері прибігла однокурсниця Оленка. Плаче й каже, що ночувати ніде. Пустив. Сам пішов у сусідню кімнату до хлопців. Вранці повернувся, а Оленка розповіла, що приходила Людмила і просила передати, що не любить його. Що зустріла іншого і ніякого весілля не буде.
Він помчав до неї, а вона вже кудись поїхала. Дзвонив їй, та Людмила не відповідала. Спочатку дуже злився і пив. Навіть мало з Оленкою не одружився, щоб помститися. Інститут покинув і його забрали до армії. Там і залишився. Був у гарячих точках де його обличчя і змінилося до невпізнання.
Навіщо ворушити минуле? Все одно нічого вже не повернеш. Вона, напевно заміжня, он доньку має. Проте, якщо чесно, він як побачив її, то у нього мало серце не вистрибнуло. Спасибі долі за те, що дала йому можливість побачити ще раз свою Людмилку.
Зізнається і зруйнує сім’ю. Вона почне виправдовуватися, щось пояснювати. Навіщо йому це?
Настав ранок. Ось і Київ. Федір допоміг Людмилі Олексіївні винести валізу на перон. Раптом підбігла симпатична дівчинка і відразу кинулася до неї. Вони щось щебетали, посміхалися і були дуже щасливі. Вона повернулася до Федора, подякувала і пішла з дочкою в бік вокзалу.
Він довго стояв і дивився їй у слід.
«Правильно вчинив, що не зізнався. Адже таке щастя гріх зруйнувати» — подумав Федір. Важко зітхнув і пішов у магазин купувати корм для Дружка.
Фото ілюстративне.
