Оля закохалася. Максим був не лише найкращим хлопцем у світі, але ще й втілював всі дівчачі мрії – гарний і багатий. Звичайно, якби він був найбіднішим, то вона все одно любила б його так само сильно. Приємний бонус.
Вони зустрічалися вже кілька місяців і з кожним днем вона любила його все сильніше. А що вона мала робити в цьому житті: навчання – нудне, батьки – старомодні і приземлені, подруги – нудні. А хочеться літати, мріяти і вірити!
Якось Максим запитав чи вона його кохає по-справжньому і попросив це підтвердити. І вона згодилася. Бо це було правильно. Вони й далі зустрічалися і були дуже щасливими. Тепер вони мали бути разом навіки.
Одного разу, Максим запросив її до себе додому. Батьки кудись поїхали і мали прийти друзі. І він хотів познайомити її з ними. Оля вся тремтіла, бо ж вона й не була ніде. Тим більше, то ж Його друзі, а вона геть розгублена. Якщо вона його осоромить, то він їй цього не пробачить.
Її побоювання підтвердилися. Будинок був розкішним і вона не знала де себе притулити. Ледь дихала в величезному кріслі під допитливими поглядами таких красивих дівчат і його друзів. Тільки з його погляду розуміла, що він не задоволений. Максим все супився і супився, а усмішки його друзів ставали все ширшими і голоснішими. Он вона розлила собі на одяг каву, так руки трясуться. Геть переполохане пташа.
Пішла в туалет і проплакала там з годину, але ніхто не прийшов її втішити. Коли вона несміливо виглянула, то почула лиш тишу. Всі кудись зникли. Оля походила по будинку і зустріла лиш обслугу, що прибирала зі столів.
– А де всі?
– Кудись поїхали. В клуб чи що. Ти заснула?
– Ні… Я… Не важливо.
Викликала таксі і поїхала додому. Максим не подзвонив ні наступного дня, ні ніколи. Тоді чи не вперше, вона чітко усвідомила, що думка чужих людей для нього важливіша, ніж вся вона від кінчиків пальців до тім’ячка. Але гіршим було інше – вона мала жити в сірому нудному житті. І вона почала малювати. Викладала, вимащувала, прописувала на картинах той світ, який мав би бути навколо, якби люди мріяли.
Юнацьке захоплення стало однією частиною професії, а потім допомогло непогано заробляти. Через багато років, директор доручив їй проект дизайну однієї студії і там вона зустріла Максима. Серце йокнуло, руки задрижали і вона знову розбила стакан з водою.
– Я дуже незграбна. Перепрошую. Закладу це в витратні матеріали.
– Нічого, – максим пильно придивлявся до неї. – Ми знайомі?
– І так, і ні, – бовкнула вона, хоч зовсім не хотіла видавати цю тираду за флірт. Якщо чесно, то їй була неприємна така тремтливість рук, і рвучкість дихання. Вона не хотіла знову бути тремтливим дівчам перед жорсткими критиками.
– Ви мене інтригуєте, – його масна усмішка додала їй сил. Невже, він за ці роки так і не зустрів жінку бодай з зачатками гідності?
– Та що тут інтригувати, пане Максиме. Багато років тому ви зі мною зустрічалися і так само багато років тому кинули. Тому ви й знаєте, чи знали, чи забули – байдуже, мене колишню. А от теперішню не знаєте.
– Іра?
– Оля, – важко зітхнула вона, – давайте приступимо до роботи. Бо ця ситуація не додає якогось конструктивну.
– О, так. Звичайно.
Чи варто говорити, що Максим покинув курацію над ходом проекту на якогось помічника? Ну а Оля була щаслива від того, що подивилася в очі своєму минулому, яке колись вважала майбутнім. І подякувала долі, що своє майбутнє вона вибирає вже за іншими критеріями.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.