Поїзд до Житомира у їхньому селі зупиняється о п’ятій. Але вона звикла вставати рано, весь вік дояркою працювала. Ніч очей не зімкне, щоб не проспати. Та й не спиться через думки…
Вона б не їхала, але на пенсію не проживеш. Та й віддає ту пенсію онукові, який вчиться в технікумі. Мусить збирати яйце до яйця, щоб купити олії, цукру. Крім кисляку та картоплини чи солоного огірка, нічого собі більше не дозволяє. Спасибі, є ще сили корову тримати, хоча банки з молоком в обох руках гнуть додолу. Гнуть, як життя. Часто, коли йде містом на ринок, очі розбігаються — апельсини, банани, лимони. Так хочеться скуштувати. Проте швидко відвертає погляд, щоб не спокуситися…
Купує дві хлібини. Одну внуку занесе, другу — собі. Скільки одній душі треба — на тиждень вистачить. Ні, вона не скаржиться на свою долю. Життя минуло не так і погано. Буває й гірше. Якби жив чоловік, усе склалося б інакше. Якби донька не поїхала світ за очі за своїм другим чоловіком… Якби… Їх так багато — цих умовностей. А внука вивчити треба. Він їй як син.
Так хочеться зайти до нього у гуртожиток, але краще походить містом, не заважатиме готуватися до іспитів. Вона така щаслива, що онук вчиться з бажанням. Адже самій не випало здобути освіту. А мріяла стати лікарем.
— Наука не для нас, — сказала їй мати. — Нам треба якось вижити, тож працюйте, діти.
І вона ніколи не осуджувала матір за те, що не пустила до міста. Думала, дочці освіту дасть. Та не захотіла. Вийшла заміж за військового і забула не лише про неї, а й про сина.
Ось і його гуртожиток. Онука не застала, але хлопці, сусіди по кімнаті, налетіли на молоко, як мухи на мед. І вона була щаслива, що принесла дітям хоч якусь радість. Тихенько вийшла з кімнати і попрямувала до залізниці.
Вечоріло. То в одному, то в іншому кафе починала грати музика. Люди веселились. Вирішила хоч краєчком ока подивитись, як відпочивають у місті. Тихенько заглянула у вікно. Як гарно одягнуті люди, які вони радісні та щасливі. На столах, немов на заможному весіллі. Зраділа, що надворі вже сутеніло і не видно її благенького одягу.
З гіркими думками наближалася до вокзалу. Але вони миттю розвіялися, коли побачила таких же, як сама, жінок, котрі, спершись на клунки, чекали поїзда.
«Навіщо мені у моєму віці багате вбрання? — заспокоювала себе. — Хай онуку живеться краще. А я обійдусь»…
— Бабусю! Ну чому ти не дочекалася мене?! — розпашілий онук влетів на перон. — Хоча б чаю попили. Я так скучив за тобою!
І тієї ж миті зникла втома, кудись поділася тривога за минулим, не таким, як їй мріялось. І знала, що вже не боятиметься в сутінках іти до своєї хати. Бо є на світі найрідніша людина, яка дуже любить і завжди пам’ятає про неї. Її онук. Її щастя.
Автор – Лариса ГЕРУС, Житомирська область.
За матеріалами – Вербиченька.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
