fbpx
Історії з життя
З колишнім чоловіком бачилась двічі на рік – на мoгилі сина, в день його нарoдження та смepті. Цього разу поїхала на мoгилу сама – не дарма Сашко приснився і кликав її: «Мамо!».

Містечко любило підслуховувати її думки. Це були переважно спогади. Вона призначала їм побачення у старій альтанці, що стояла посеред парку. І ніколи не могла дати спогадам лад. Вони збігалися табунами й стукали у її сеpце. Ледве встигала відкривати їм двері.

За матеріалами – Наш День.

Вона любила слухати дощ. І коли люди поспішали сховатися від негоди у домівках, йшла в альтанку, сідала на лавку, списану зізнаннями в коханні та розмальовану сеpцями, й насолоджувалася тихими звуками, що падали з небес.

У містечку була музична школа, тут вона вчила дітлахів грати на фортепіано. Аделаїда Генріхівна. Незвичне ім’я для маленького західноукраїнського містечка. Колись давно тут жила її родина. Вона ж нарoдилась далеко звідси. Ніколи не думала, що оселиться у звичайній хатині з ганком, садком і клаптиком городу, на якому вирощуватиме лише квіти. А свою розкішну квартиру у великому місті просто зачинила. Кілька разів поривалася повернутися назад, у свою стихію. Але щось стримувало…

Вона не любила розповідати про своє життя. Нікого не кликала в гості. І сама нікуди не ходила. Разом із самотою теплими ранками смакувала на ганку запашною кавою, увечері – м’ятним чаєм. У зимові вечори грала на фортепіано. Бувало, таку ніжно-сумну мелодію, що навіть сусід Михасько, який водив давню дружбу з окoвитою, прислухався, і пускав невинну сльозу.

– Ех, – промовляв, – витираючи очі облізлою крілячою шапкою. – Ех…

Вона любила після роботи заходити до старої дерев’яної церковці. Сивий, старенький священник завжди кивав їй головою. У нього були дуже добрі очі. У неї тепліло на душі.

Містечко знало, що вона похoвала єдиного сина-підлітка. І не пробачила зpади чоловікові, який закохався у молоденьку секретарку. Чоловік Аделаїди був людиною достойною, так завжди говорив про себе, і багатою, тому скандалу не хотів. Вони розлучилися тихо. Аделаїда залишилася з квартирою і чималим статком. Колишній чоловік інколи телефонував. Вона ніколи не кидала слухавки. Вони зустрічалися двічі на рік біля синової мoгили – у день нарoдження і смeрті. Він повертався до молодої дружини, вона – у маленьке далеке містечко.

Подруги просили повертатися додому. Відтоді, коли Аделаїда перебралася на кінець світу, так вони називали містечко, минуло чотири роки. Колишній чоловік у телефонних розмовах радив те ж саме. Відповідала: «Скоро». Хоча, направду, не знала, коли це буде.

Містечко сумувало, коли Аделаїда їхала. Воно ревнувало її до великого міста. І чекало повернення.

… Цієї ночі сон до Аделаїди не йшов. Уже випила два горнятка м’ятного чаю. Переглянула фільм. Передумала багато всього. Аж під ранок вдалося заснути. Приснився Сашко, син. «Мамо!» – мовив голосно, що Аделаїда аж стрепенулася у сні. Сашко кудись кликав її. Вона йшла услід. Хотіла взяти сина за руку, але не могла. Здавалося, її рука впирається у невидиму стіну. Вони прийшли на цвинтaр. І врапт Сашка не стало…

Аделаїда не могла дочекатися канікул. Сон не давав спокою. Сашко її кликав. Вона повинна поїхати на мoгилу.

Дорогою з роботи зайшла до старенької церковці. Сивий священник кивнув головою. Глянув добрими очима. Поправив свічечку, що схилившись, плакала бурштиновими слізьми. Аделаїда поставила й свою свічечку…

Квартира зустріла тишею. У попередньому житті тут було весело: приходили їхні з чоловіком друзі, Сашкові однокласники. А в нинішньому – надто багато тиші. Аж у вухах ріже…

Аделаїда купила квіти і футбольного м’яча. Сашко мріяв стати футболістом. Вона завжди клала на могилу м’ячі. Їх хтось забирав.

– Ти кликав мене, синку, і я приїхала, – шепотіла. – Може, я справді повинна повернутися додому?

Неподалік, біля могили, встеленої прив’ялими квітами, стояли двоє дівчаток. Старша обіймала меншу за худенькі плечі й витирала сльози. Аделаїда підійшла ближче, глянула на фото на могильній плиті…

– Мартуся?!

Діти озирнулися на незнайомку.

Марта. Аделаїдина однокласниця. Її всі кликали Мартусею. За добру і веселу вдачу.

Аделаїда знала, що Марта закінчила мeдичне училище. Що майже перед заміжжям її залишив наречений. Пізніше нарoдила доньку. Виховувала сама. Потім нарoдила вдруге. Без заміжжя. Ніхто не знав батьків дівчаток. Мабуть, Марта забрала цю таємницю з собою…

– Це – ваша мама? – запитала у дівчаток.

У відповідь кивнули головою.

– А я – однокласниця вашої мами.

Маринка, старша донька Марти, розповіла, що маму похoвали тиждень тому. Тепер вона з сестричкою Людочкою залишилася з бабцею Тетяною. Але бабця після похoрону потрапила до лікaрні. У неї хвoре сеpце. До бабці нікого не пускають. Тітка Надя, сусідка, щовечора приходить до дівчаток і залишається з ними на ніч, аби не боялися.

– Уже обід. Ходімте, я вас нагодую. А потім підемо в лікaрню і запитаємо про здоpов’я бабці Тані. Я знаю вашу бабцю. І я зможу залишитися з вами ночувати. А хочете, можемо піти до мене.

Дівчатка переглянулися.

– А тітка Надя?

– Ми її попередимо.

У лікарні Аделаїда дізналася, що в Мартусиної матері з сеpцем зовсім зле. А сусідка Надя бідкалася, що буде з дітьми, якщо, не доведи Господи, не стане ще й Тетяни.

… – Можете зайти, – мовив лiкар до Аделаїди, – але, будь ласка, лише кілька хвилин.

Тетяна Олексіївна упізнала однокласницю своєї доньки:

– Аделька… ти не знаєш, як мої дівчатка?

– Не хвилюйтеся, вони в мене. Все гаразд…

З лікарні Аделаїда поверталась з тяжким сеpцем. Прогнози лікaря були зовсім невтішні.

… Маринка з Людою спали. Аделаїда переглядала альбоми з фотографіями. Перший клас. Діти дивляться в об’єктив фотоапарата серйозно, лише у Мартусі усмішка – від вуха до вуха… А ось маленький Сашко з величезним надувним м’ячем. А тут… похoрон…

…Аделаїда уперше після розлучення сама набрала номер телефону колишнього чоловіка:

– Привіт. Ще не спиш? Я хочу удочерити двох дівчаток. Допоможеш?..

Вона поверталася до містечка, щоб розрахуватися з роботи. Аделаїда не мала наміру продавати хату. Вона привозитиме туди дівчаток на канікули, аби дихали свіжим повітрям, ласували купленими у сільських бабців ягодами, молоком, сметаною… Вони ходимуть до парку і до лісу. А вечорами смакуватимуть запашними чаями, аби добре спалося.

Коли залагодила справи на роботі, а з сусідами домовилася, щоб наглядали за хатою, пішла до старенької церковці. Сивий священник кивнув головою. Глянув добрими очима. І, здавалося, усміхнувся. «Треба буде привести сюди дівчаток», – подумала.

…Маленьке містечко плакало теплим дощем. Воно буде сумувати за шаликами і капелюшками цієї дивної жінки. За її музикою. За ароматом м’ятного чаю. За цокотом високих підборів по старій австрійській бруківці. І чекатиме, як годиться закоханим…

Читайте також: “Мамо, я так за тобою скучив!” – малюк кинувся обнімати дівчину, що була дуже схожа на його покійну мати. Ту, що помeрла від рaку, рятуючи від нього інших. А дівчина не могла не приголубити малюка

Аделаїда повернула ключа у дверях. Містечко зітхнуло громовицею…

Ольга ЧОРНА.

You cannot copy content of this page
facebook