Руслана стала матір’ю в шістнадцять. Так сталося, що дуже закохалася в Сергія, а він в неї. Одружилися і стали жити-поживати і турбот пізнавати. Одна справа, коли ти біжиш на побачення, нагодована, одягнена батьками, а інша, коли ти няньчиш дитинку, а заробити грошей чоловік не вміє. Живете ви з батьками, а ті годують вже вас обох. Далі починаються сварки за хто скільки їсть, хто скільки спить і хто скільки витрачає часу на дозвілля.
Всім не солодко і всі хочуть аби діти були щасливі. Проте, миритися з тим, що є – не хочуть. З кожним днем Сергій то десь ходить гуляти, то десь на роботу і вдома тільки ночує і то не завжди. Але ж між ними кохання, тому Руслана вирішує, що ще одна дитина з’єднає їх на віки і він нікуди від неї не дінеться, бо вона знає, куди він ходить. Сама б ходила на гульки, але той нелюбий материнський обов’язок та й мама вже не така поступлива:
– Як гуляти? А я маю розірватися? З дитиною сиди, вари-пери та ще й працюй, бо вам гульок треба? Вже догулялися – терпіть.
Вона терпить. А от Сергій не хоче. Ще одна дитинка їх не з’єднала, а навпаки. Тільки батьки більше почали злитися та випроваджувати Сергія на роботу.
Так вони жили й далі, поки не сталося чудо і наша Руслана прокинулася. Уявляєте? Прокинулася, а за плечима тридцять два, двоє дітей, чоловік, робота і те ж життя в батьків?
Де її роки, як вони так швидко промчали? Вона ж тільки вчора на побачення до нього бігала… Вже її Юліана така велика, що й сама на хлопців поглядає.
Подивилася і Руслана на свого Сергія і не впізнає. Де той хлопець, якого вона так любила, за якого стільки терпіла докорів від батьків, від якого народжувала? Де він? Ходить чужий чоловік, який їй, навіть, і не подобається! Більше того, стільки в її душі накопилося образи на нього, що готова в кожну хвилину луснути. Кожне його запізнення додому, кожні гульки, кожна зрада, криве слово були ретельно задокументовані і лиш чекали свого часу.
Руслана злякалася, що час настав. Спробувала знову заснути і забути, але вже було пізно, бо вибір був між нею і ним. Вона вже не мала вибирати його, не мала. Досить. Ці всі роки вона вибирала. Бо було багато тих «бо»: кохання, діти, сім’я, обов’язок, шлюб, життя таке. А тепер треба щось вирішувати аби не зійти з розуму.
На роботі знайшла нове кохання. І не думала, що буває таке не лише в юності. Знайшла свою людину. Чесно зізналася, що більше не любить і жити з ним не хоче. Що тут почалося!!! Люди, які роками терпіти не могли один одного об’єдналися проти неї! Мама, яка ніколи добре слово про нього не казала, а лиш їй шпетила за «зятька», правила:
– Ти здуріла? Тобі дітей хто годуватиме? Знову ми з батьком? Досить, ми спокійно старість хочемо дожити, а не нові проблеми.
– Він згоден удочерити дітей.
– То зараз, а потім так само відречеться легко. То ж не рідний батько. Сергій, яка паскуда, але буде їх забезпечувати.
Сергій теж не відставав:
– Ти мені життя згубила. Я стільки грошей вклав в вас і тепер маю просто посунутися?
– Та маєш мені дякувати, піди зараз до тих, з ким гуляв в молодості, то вони тебе приймуть.
– Ти мені не вказуй, куди маю йти. Я нікуди звідси не вступлюся.
Якби Руслана не прокинулася, то і вона б не вступилася. Але вона вже встала і просто не могла зупинитися. Пішла. Спочатку сама, а потім дітей перевезла. Живе, як в раю – нікому нічого не винна, всім навколо добре. Уявляєте? Можна жити добре. Можна говорити добре. Можна слухати добре. Можна думати добре. Якщо ти з тією людиною, з якою вам добре.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.