fbpx

З нами з чоловіком таке сталося, що й не знаємо, як бути! А вечір нічого й не віщував поганого, я якраз пиріжки поставила під рушник, щоб зм’якли, гукнула Василя, як біля нас машина спинилася.

Ми трохи на перехресті живемо, тому нічого дивного, що люди не знають в який бік їхати, бо село чогось пішло на два різні боки, хоч і рахується за одне.

Аж тут заходить жінка, гарна, видно, що міська і така до нас:

– Добрий вечір, Марино Семенівно, Василю Степановичу, я Маргарита, але кличте мене просто Рита. Я дівчина вашого сина.

Я аж присіла, чоловік зблід, а жінка давай щебетати:

– Мені Роман про вас стільки розказав, я вам купила набір для рибалки. Мені в магазині сказали, що кожен рибак про таке мріє, – вона простягла Василеві велику коробку, – І про вас не забула! Знаю, що ви дуже любите пекти, тому ось вам тістоміс, дуже хороша фірма! На роки!

Ми розгублено кліпали очима, а жінка не зупинялася:

– Я вже стільки Романа прошу мене з вами познайомити, бо ж як це побачитися на весіллі? А він все то часу не має, то забув вас попередити, то не до того, бо на роботі завал. От я й вирішила, що тягнути вже далі нема чого, бо я при надії і хочу аби дідусь і бабуся малюка знали і любили. Я все життя мріяла побути в селі. Але не в такому, як у нас будинок, то скоріше приміська зона, а в такому, де поле і сад… Ой, як тут у вас гарно…
Я запросила Риту до хати, бо ж жінка при надії їсти має, налила молочка свіженького та й частую, а вона все говорить і їсть, як то так можна?

– Дуже смачно, дякую! А з тим тістомісом ви можете щодня такі пиріжки пекти…

– А де ви з Романом познайомилися, – перебила я її.

– Як де? Він у тата працює на будові… Тато його хвалив, що толковий бригадир і я теж тут трохи приклалася та хвалила його… Ну тат і каже, що раз такий буде зять, то хай все докладніше аналізує та буде продовжувати його справу. А як у нас буде хлопчик, то й він буде мати сімейний бізнес.

Отакі пироги…

Виявляється, Роман вже має чи не дружину, а ми й не знаємо… Ото син…

– Вже вечоріє, може у нас заночуєте?, – питаю, бо ж дорога.

– Так!,- вигукнула жінка, – Я так сумую за його запахом, а я тепер дуже запахи відчуваю! А він поїхав у відрядження і я тепер сама.

Я постелила їй в синовій кімнаті, де повно його ще дитячих речей і, знаєте, сама розчулилася від того, що Рита попросила показати Романові фотографії…

– Ось він біля нашої сливи, так любив малим на неї лізти, того й шрам над губою… А це в першому класі.., – я все говорила і пригадувала, яким добрим і милим був мій син, завжди мені допомагав, ніколи не чула я зауважень від людей про його поведінку.

Як же тепер так сталося?

Рита зранку поїхала і все щебетала, що вона так гарно давно не спала і дала нам свій номер телефону.

– Роман каже, що у вас тут мережа не ловить, то я вам на наступний раз куплю інші сімки, – і вона весело помахала нам на прощання.

Не встигла ще курява влягтися від коліс, як ми з чоловіком вибралися на дорогу, що у нього, що у мене на серці лежало недобре.

А що тут може бути доброго, коли наш син вже п’ять років як одружений і має двійко діток! Як це таке? Він їздить в місто на роботу і має там непогані гроші, але я ніколи й подумати не могла, що він отаке зробить!

Що тепер робити?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page