Ми з Петром одружилися вже не юними, у кожного за плечима були стосунки. Але вірили, що от ми – дві половинки одного. Я навіть переїхала жити до Петра в віддалене село. Мені було важко, бо я звикла до міського життя, а тут цілий день крутишся між полем, коровою і кухнею, а роботу переробити не можеш.
У нас кілька років не було дітей, але я вже й почала сумніватися чи Петро той єдиний, адже постало гостро питання щодо грошей. Село було невелике, роботи близько не було і Петрові приходилося їздити в райцентр на роботу. Його цілий день не було вдома і всю чоловічу роботу приходилося виконувати мені.
Але ж вибачте, я ж не в вісімнадцятому столітті і не планую косити, носити та сапати. Я жінка як не як! Петро відмовлявся це розуміти і говорив, що я просто його не люблю і не поділяю його бажання жити в рідному домі.
Свекруха, Віра Тарасівна, була хворобливою і з одного боку я розуміла Петра, але ж її ніхто не заставляв тримати господарку. Я сто разів пропонувала переїхати в місто і там легше жити, але вона також вперлася, що хоче жити в рідній оселі і там відійти у вічність.
Потім я зрозуміла, що при надії і мені стало зрозуміло, що тут дитину ростити я не буду. Я поставила питання категорично – або ми всі їдемо місто і там живемо, або я їду сама.
Я поїхала сама.
Думала, що Петро посердиться, але все ж приїде до мене. Але ні. Гордий.
Ні, ні, то ні.
Я мала ще знайомих в місті і знайшла де пожити перший час.
Петро не приїхав зустрічати мене з пологового і вже я вирішила не пускати його в своє життя.
Несподівано, мене знайшла свекруха, подзвонила і попросила про зустріч.
Я й погодилася, а що тут такого? Вона мені нічого поганого не зробила, то хай подивиться на онучку.
Якось вона принесла звістку, що Петра вже нема, аварія… Отак ми лишилися самі, але переїжджати до мене вона не виявляла бажання.
Отак свекруха почала до мене приїжджати час від часу, а далі й на довше і я бачила, що не так вже їй в місті і погано. Вона дуже гарно бавилася з Марусенькою, що я могла кудись піти по справах.
Далі я віддала дитину в ясла і пішла на роботу.
Свекруха регулярно приїжджала раз на два місяці на тиждень і знову їхала.
Отак ми жили, вже й Маруся в перший клас пішла, а ми так ріднилися, бо й ми приїжджали в село на могилу до Петра.
І ось мені трапився дуже хороший чоловік, вже не молодий, але й мені не вісімнадцять, скоро сорок. Маруся добре до нього ставиться, а от свекруха поставилася до звістки про наше майбутнє спільне життя дуже упереджено і почала мене перераджувати:
– Навіщо тобі цей чоловік? Ми обоє справляємося добре. Якщо тобі гроші потрібні, то я відкладаю на пам’ятник і можу тобі всі віддати. Він тобі не пара і мені не подобається.
В свою чергу Вадим вважає, що свекруха не має більше до мене приїжджати і жити, бо вона нам практично чужа людина.
– Хто вона тобі? Ніхто. Ти молода жінка і маєш отримати від життя хоч краплю щастя, а не отакі відвідини колишнього життя раз в два місяці. Ми родина, а вона нам не родина.
І я вже така розгублена, бо кожен з них має рацію. Я дуже хочу звичайної родини, але мені рідна і Віра Тарасівна, якби там не було, але вона мене підтримала в мої найважчі роки, Маруся її дуже любить… А Вадим нам чужий…
Фото Ярослава Романюка.
