З ранньої юності я вважала себе переможницею в усіх життєвих ситуаціях, завжди добивалася того, чого бажала. Недаремно мене Вікторією назвали. Захотіла в класі старостою бути – стала, потім свою кандидатуру на посаду президентки школи виставила, та мені забракло голосів. В дорослому житті мені теж не бракувало амбіцій.
Коли в наше містечко приїхав на роботу красивий хлопець, всі знайомі дівчата в нього закохалися. Чи була я винятком, навіть не знаю. Але те, що він має бути мій, була впевнена. Як же він не може звернути увагу на мене, таку яскраву, впевнену й розкуту дівчину, що заливається дзвінким сміхом від юначих жартів? Але Мирослав був однаково до всіх привітний, жодній не надавав перевагу. Тоді я надумала влаштуватися на підприємство, де він працював інженером, хоч планувала вступати в місцевий коледж.
Мої батьки були прикро засмучені моїм рішенням, та я запевнила, що наступного року вступлю на заочне, а поки що попрацюю в хімічній лабораторії. Я все робила для того, щоб Мирослав бачив мене частіше, ніж інших дівчат із нашого кола. Мої старання були недаремні. Незабаром, на заздрість усім, ми почали зустрічатися, а через кілька місяців одружилися і стали молодими батьками.
Коли в нас з’явилася донечка Даринка, Мирославу було двадцять три роки, а мені сповнилося тільки вісімнадцять. І враз я через материнські клопоти й недоспані ночі відчула, що все це мені ще зарано, що не надівочилася ще, не нагулялася. Закоханість швидко минула, чоловік уже не здавався таким красивим, мало заробляв грошей. А мені так хотілося придбати гарну косметику й модне взуття, піти в салон краси на манікюр і зачіску. Час від часу в нас спалахували суперечки.
А чоловік мій так і не навчився гроші заробляти, хоч на підприємстві були такі можливості. Кар’єрний ріст його не цікавив, він умів задовольнятися малим, тобто тим, що мав. Я б змирилася. Адже ніде правди діти, що Мирослав завжди був вірним мені, допомагав у домашній роботі, не зависав у чоловічих компаніях, байдужим був до футболу й рибалки, але витрачав купу грошей на книжки й картини, естет ще той. А мене дратувала його непрактичність. Ще й Даринка повністю вдалася в нього, від книжки відірвати було неможливо
Коли я вийшла на роботу і могла дозволити собі гарний одяг і прикраси, на мене почали заглядатися чоловіки, а мені була приємна їхня увага. Мій чоловік не вмів говорити гарні слова, милуватися мною, а от ревнувати почав. Та я не зважала, знала, що голос на мене він ніколи не підвищить. Всі наші суперечки дотепер – це його два-три слова, образа й мовчанка на декілька днів, потім ще й сам першим вибачається.
Напруга між нами зросла, коли за мною став упадати Леонід Павлович, головний інженер, ще й обіцяв заради мене покинути родину, а я в свою чергу так захопилася ним, що не стала виправдовуватися перед чоловіком, а прямо сказала: «Так, я покохала». Мирослав після цих слів вирішив пограти в благородство, розрахувався з роботи, зібрав свої речі й поїхав у рідне місто.
Я стала чекати, коли Леонід розлучиться й перейде до мене жити, але він все відкладав: то до одруження сина, то до повноліття дочки, то до одужання дружини, словом, все були якісь причини. Коли він приходив до мене, Даринка ображалася й тижнями не розмовляла зі мною. І це також була дня нього причина. А після дев’ятого класу донька заявила, що їде до тата, там вступить у коледж і житиме в нього. Я не стримувала її та надіялась, що нарешті буду з Леонідом, а він і надалі приходив, коли йому заманеться.
Дарина після навчання зразу вийшла заміж. Зять Арсен був родом із нашого міста, тож молода сім’я замешкала в подарованій його батьками однокімнатній квартирі. А я несподівано для себе стала бабусею, хоч не могла уявити себе в цьому статусі: «Я ще ж така молода, яка внучка в моєму віці». До того ж Леонід уже дозрівав, щоб перебратися до мене і не нагнітати більше обстановку в своїй родині.
Я створила вдома романтичну обстановку, щоб зустріти коханого і від сьогоднішнього дня не розлучатися з ним ніколи. Аж тут задзвонив телефон. То Дарина схвильованим голосом просила приїхати. До приходу
Леоніда ще залишалося півтори години. Встигну. Може, дитина захворіла, і потрібна моя допомога чи порада.
Я мерщій примчала до моїх дівчаток. Внучка спокійно бавилася, а Дарина ледве стримувала сльози.
– Арсен мене покинув. Він повернувся до колишньої дівчини. Це Олена, донька Леоніда Павловича.
– Збирайся, – сказала я дочці, – поїдемо додому.
Коли ми сідали в таксі, задзвонив телефон. Я знала, що це Льоня, попросила водія хвилину зачекати, щоб відповісти:
– Леоніде, між нами все скінчено, не телефонуй більше і не приходь.
Ось так бумерангом прилетіло до моєї доньки те, що я накоїла в своєму житті.
