З роками характер у мого чоловіка зіпсувався остаточно. Ще раніше було його заради чого терпіти, бо діти мали мати батька та й зарплата у нього була непогана, але зараз старість нас зрівняла. Хоча не зрівняла, а я виявилася більш витривалою, а от він геть подався

Та ще б хоч мовчав, а то ж бурчить цілий день з приводу і без: включиш телевізор, то все коментує, що ніхто керувати не вміє і всьому кінець, включиш радіо – теж пісні співати розучилися, мовчиш – то я його ігнорую і слово добре сказати не хочу.

І отак він мені голови завертає, а потім взагалі зліг.

– Бачиш, Маріє, як ти мене за дітей гризла, а тепер ніхто й провідати батька не хоче, а чого я такий слабий, бо я все здоров’я на них поклав.

А хто ж його хоче відвідувати, коли вони прийдуть, а він їм і каже:

– Не дочекаєтеся мою хату продати та поділити? Чого не телефонуєте та не питаєте чи нам чого не треба?

Коли ж діти телефонують, то він каже, що йому від них нічого не треба, а коли вони приїдуть. То питає чого не купили те чи се, бо він те любить.

То самі бачите, що колотить людина сильно, але що вже я маю робити?

Але далі сталася пригода, яка ситуацію змінила. Ми живемо в особнячку в передмісті, це колишнє село, але вже рахується містом. І сусідів ми знаємо всіх, бо тут виросли. І ось приносить нам сусідка котика, такого чорненького і дуже просить за нього.

– Візьміть, бо не догледіла, а воно вже велике.

Я згодилася, бо справді миле, а хочеться хоч від когось мати ласку. Де ж я знала, що це мале пухнасте створіння виявиться таким?

Сусідка притьмом з обори, а я покрутилася, щоб принести котику молочка – а його й нема. Я в хату, я по подвір’ї, я на вулицю – нема. Але десь через годину котик дав про себе знати, вірніше, чути. Чую я, що він нявчить, але де – не розумію. А воно ж не перестає. А чоловік самі розумієте, вже знає, що мені сказати.

– Та Юстина ніколи нам нічого в житті доброго не зробила та не принесла, то чого ти надумала, що тут буде краще? Та де я того кота маю шукати?

Нарешті я зрозуміла звідки кіт волає – він виліз на прибудову і не може злізти. Я те кажу чоловікові, але він буркнув, що зголодніє і злізе. Я залишила молоко на порозі, але мале не вгавало.

Три дні воно не злазило. А ми ж не можемо вилізти, бо в обох як не ноги, то руки. З того всього почав Мирон потроху на вулицю виходити і думати, як коту допомогти: то прилаштує з пляшки і патика годівничку і насипає йому на дашок сиру, то навколо хати ходить і каже: «Якби я мав силу, то я би на драбину та виліз»…

Вже дітей викликав аби їхали кота рятувати. Син приїхав, а воно ж на дах тікає, не хоче злазити… Я вам кажу, що не котик, а клопіт.

Але доходило до смішного – виходить Мирон на двір та бурчить на кота, а той у відповідь нявчить, діалог був супер.

І якоїсь днини бачу, що кіт біля Мирона! Той його гладить та щось розказує, а воно муркає. Тепер у Мирона клопіт аби котик мав купований корм, аби він в хаті спав, аби він в теплі був, аби його купати, аби його до ветеринара возити.

– Тату, та ти більше дбаєш за кота, ніж за онуків, – обурюються діти.

– Якби ви мені онуків привозили та в них телефони ті забирали, то я б і про них так дбав. А то втупляться в ті телефони, що слова нема до кого сказати! То навіть кіт приємніший до розмови.

А я нічого не кажу, бо такий чоловік, що ходить, що має собі заняття, то мені кращий, ніж як був.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page