fbpx
Історії з життя
За молоддю непомітно спостерігала якась чорнява жінка. Коли Світлана залишилася сама, вона швидко наблизилася до неї, щоб щось сказати. Дівчина злякано заперечила, прийнявши її за цигфнку: ні, ні, ні, не хочу, щоб ви ворожили. – Та я й без ворожіння скажу тобі

– Є діти, любі й нелюбі, – з сумом говорила Ліда, маючи на увазі племінницю Світланку та її маму, свою рідну сестру Зою, – що б донечка не робила, як би не старалася догодити, все не таке й все не так. Сусідка з цікавістю слухала Ліду, підтакувала їй та докидала свої факти й судження про мешканців їхньої затишної вулиці на околиці міста.

Зоя та Ігор Коваленки були чи не найкращою подружньою парою в їхньому мікрорайоні: і красиві, і освічені, і працюють на підприємстві, і невеличке господарство мають: розводять кроликів, вирощують овочі в парниках. Такі молоді, а в них уже все є: будинок, дача, машина, гараж… Щоправда, їхні батьки, і чоловікові, і дружинині, теж доклали рук, щоб молоді стали справжніми господарями.

Коли в сім’ї народився первісток Денис, радощам дідусів і бабусь не було меж, уваги, любові, ласки дитині не бракувало. Хлопчик швидко навчився ходити, говорити, читати, декламувати вірші, даючи нагоду рідним і близьким хвалитися ним на кожному кроці. Та прийшов час і для народження другої дитинки, мріялось про донечку, але в той час не було можливостей дізнатися завчасно, тому чекали сюрпризу.

Так склалося, що дитинку чекала і Ліда, щоправда, першу. Дівчатка народилися з різницею в кілька тижнів. Ліда народила здорову й красиву донечку, а Зоя народжувала важко, до того ж передчасно. Дитинка була маленькою, худенькою, кволою, зовсім не подібною на старшого братика. Вона зразу розчарувала свою маму, яка вже встигла побачити племінницю, донечку Ліди, й не могла заспокоїтися, що її дитина так відстає в розвитку від сестрички.

– І чого їй не вистачало, я приймала вітаміни, гуляла на свіжому повітрі, правильно харчувалася, – подумалось Зої.

Але нічого, нічого, вона візьметься за неї: загартовуватиме, займатиметься з нею, щоб була здоровою та розумною, як її Денисик. Адже ж у Зої все мало бути якнайкраще, ну і діти, звісно ж.

Малеча підростала. Лідина чорнява Галинка і Зоїна білявка Світланка були подібні більше на своїх тіток, а не матусь, і не стільки зовнішньо, як вдачею. Мабуть, тому Ліда так полюбила свою блакитнооку племінницю, тихоню ще ту, як і вона в дитинстві. І не тільки полюбила, а й таємно жаліла, бо вимоглива Зоя аж не знала, в які ще гуртки записати доньку, щоб пишатися перед знайомими її досягненнями й успіхами.

У дівчинки був абсолютний музикальний слух, вона годинами могла грати на фортепіано. Але Зої цього було мало. От ще б на танці, чи гімнастику ходила, щоб більш фізично розвинута була, менше хворіла. Але Ланочка не хотіла, аж плакала, ніякі вмовляння й обіцянки не допомагали. Зоя не раз дивувалася: в кого вона така, і мовчки заздрила сестрі. Її невгамовна Галинка скрізь була першою: і в навчанні, і в спорті. Жоден шкільний концерт не відбувався без цієї кароокої чорнявки: і співала, і танцювала, і грамоти, і призи завжди отримувала. Просто один в один, як колись її тітка.

Зоя з часом махнула рукою на своє бажання виростити з доньки майбутню успішну, як і вона, жінку. Чоловік весь у роботі, виховання дітей цілком довіряв дружині. Це Лідин благовірний балує одиначку, свою пташечку Галочку, татусеву донечку. Вона вже й маму не дуже слухає, бо тато все дозволяє, всі забаганки виконує, словом, татусева донечка. Добре, що хоч її дівчинка не завдає ніякого клопоту, росте, як травинка, тільки як захворіє, тоді до неї трохи більше увагу, навіть з боку дідусів і бабусь.

Тож Зоя цілком переключилася на Денисика, справжнього красеня й розумника. Треба подбати про гарну освіту, а згодом і роботу, щоб примножувався їхній родинний бізнес, який вони успішно розпочали кілька років тому. Бо з доньки ніякої користі, вся в своїй музиці. Тож хай вступає в місцевий музично-педагогічний коледж, про який так розмріялася, але на бюджет, якщо тільки вступить, бо ж Зоя грошей на вітер не викидатиме. Дай Бог її Ланочці хоч особисте життя влаштувати, куплять їй квартиру, і досить із них, краще Денисику їхньому більше допомагати, бо хлопець він тямущий і перспективний.

Світланка всі мамині умови й вимоги сприймала, як належне, без образ, так як звикла до думки, що вона – дівчинка не від світу цього(і в кого така вдалася?), непрактична, несамостійна, не те, що її двоюрідна сестра, що їй важко буде в житті, що вона сама нічого не доб’ється… Та й тітчина Галя не пропускала нагоди покепкувати з неї: пора б уже макіяж наводити, манікюр у салоні зробити, батьки ж грошей не пожаліють, і волосся пофарбувати, бо якесь воно невиразне… Ланочка покірно кивала головою, мовляв, так-так, займуся собою, але вважала, що підкреслювати треба красу очей, брівок, уст, а вона звичайна, як сіренька пташка, але яка вже є, головне, щоб люди слухали її гру на піаніно, її власну музику, яку вона почала писати.

Коли Світлана вступала в коледж, брат був уже на четвертому курсі. Хлопець не мав потреби ні в чому: хоче машину – хай буде машина, тож почувався між однокурсниками мажором. Мамин улюбленець, батько для нього не авторитет, компанія синочків і дочок таких же заможних батьків, розваги до ранку… Словом, не до навчання. І почалися проблеми.

Поки Зоя задіювала всі зв’язки, щоб Дениса не відрахували, поки вмовляла сина ліквідувати всі хвости, і ходити на всі пари, донька легко вступила за держзамовленням і почала успішно навчатися. Та й Денис спам’ятався нарешті, благополучно закінчив університет, зустрів дівчину із їхнього кола бізнесменів, одружився. У молодих було все для того, щоб родинний бізнес процвітав. Тож пора подумати і про дочку, щоб не почувалася обділеною батьківською увагою, а саме: про її майбутню роботу, житло, навіть чоловіка.

Так, так, треба цікавитися й приглядатися до хлопців їхніх спільних знайомих, бо занадто вона в них тихенька й скромна. Потрібно просити Лідину Галю, щоб брала її в свою компанію, бо. крім своєї музики, Світлана бачити нічого не бажає. Знайомі дивуються, що в мене ще й донька є, тож треба її якось у світ виводити.

На диво, в юної Світланки несподівано з’явився жених. Виявляється, не тільки Зоя цікавилася вигідною парою для доньки, в свою чергу подружжя Гончаруків, заможні батьки єдиного, дещо непутящого сина, бажали вдалого одруження для нього. Щоб, як-то кажуть, і гроші до грошей, і синок став більш серйозним і розсудливим, бо ті його постійні гуляння з вечора до рання до добра не приведуть.

Спочатку в цій історії все складалося ніби природно й невимушено: син прийшов з вечірки і запитав маму, чи вона знала, що в Коваленків ще є донька.

– Ні, знаю про Дениса, власника торгівельної мережі, а дівчинки не бачила.

– Отакої. А вона вже й працює вчителькою музики.

– Вчителькою? Музики? – здивовано й розчаровано перепитала жінка, бо її перш за все цікавило матеріальне, – мабуть, ти помилився.

– Точно, нас познайомила її двоюрідна сестра Галя.

– І як вона тобі?

– Ой, ма, я зрозумів хід твоїх думок. Хочеш мене одружити? Але це не мій варіант, мене такі сірі мишки не цікавлять.

Та пані Гончарук думала інакше: було б непогано мати за сватів самих Коваленків, тож варто починати наводити мости.

Їй пощастило опинитися в компанії жінок, де була Зоя. Ніби випадково стала поближче до неї, щось вигадала, щоб розпочати розмову про дітей, стала нахвалювати:

– А я завжди вашу родину в приклад іншим ставлю. А мій син як вашою донькою зачарований.

Пані Коваленко вдавала, що тільки вдячна за добрі слова, насправді, ледве стримувала емоції. Вдома поділилася планами з чоловіком. і в хід пішла важка артилерія: глави сімей почали зустрічатися з метою одруження своїх дітей.

Гончарук-старший зумів переконати синулю, яке вигідне це одруження, а щодо кохання можна не заморочуватися, воно може бути і поза сім’єю.

Проте цей номер не пройшов із завжди такою слухняною і покірною Світланою. «Я йо-го не лю-блю!» – її єдиний аргумент, але чітко і твердо вимовлений по складах. Чим би це закінчилося, важко сказати, але точно нічого поганого б не сталося, батьки ж не тирани, а сучасні цивілізовані люди.

До того ж ситуація вирішилася легко й просто: в Гончарука-молодшого закохалася Галя, та й він не міг встояти перед її енергією і красою, тож скоро й заручини відбулися. Світлана була їй безмежно вдячна, а мама образилася на племінницю і навіть тітку Ліду, що не хотіла вплинути на доньку.

Якось Світлана прийшла на своє улюблене місце в парку, щоб побути наодинці, і несподівано зустріла Галю з нареченим і їхніми друзями. Помітивши сестру, Галя стала запрошувати її до гурту, знайомити з усіма, пропонувала сфотографуватися разом, але поводила себе дещо зверхньо, щоб показати, наскільки вона красивіша, розкутіша, мовляв, недаремно ж Гончарук вибрав мене.

За молоддю непомітно спостерігала якась чорнява жінка. Коли Світлана залишилася сама, вона швидко наблизилася до неї, щоб щось сказати. Дівчина злякано заперечила, прийнявши її за цигaнку: ні, ні, ні, не хочу, щоб ви ворожили.

– Та я й без ворожіння скажу тобі: будь впевненіша, твоя сестра – красуня, але її врода з часом зів’яне, твоя ж розцвітатиме, і ти будеш дуже щаслива, якщо не боятимешся щось змінити в житті.

– Добре, дякую, – збентежено відповіла дівчина й швидко попрямувала додому. Але раптом сповільнила крок, щоб зосередитися в думках і почуттях.

– Може, й справді, відважитися поїхати у велике місто, де більше перспектив із моєю улюбленою справою в житті – музикою, – думалося Світлані. – А, головне, не сидіти на шиї в батьків зі своєю маленькою зарплатою, не чекати чергових сватань багатих женихів із їх кола заможних людей. Доведеться пережити ще один конфлікт через моє рішення, але надалі все обов’язково складеться добре.

Через кілька років із великого міста, де мешкала і працювала, талановита піаністка Світлана приїхала з нареченим, теж музикантом, до батьків, щоб познайомити їх з коханим і запросити на весілля. Вона так змінилася за цей час, що спочатку її можна було й не впізнати: красива, вишукана й елегантна, головне, впевнена в собі, світиться щастям. Дівчина часто згадувала ту містичну зустріч у парку, яка кардинально змінила її життя. Їй було байдуже, сподобається чи не сподобається батькам її обранець, який не при великих грошах, не бізнесмен, не людина їхнього кола. Своє життя, своє щастя вона будує своїми руками.

You cannot copy content of this page