Рідня мого коханого Максима була проти, щоб я стала для них невісткою і дружиною для їхнього сина. Не місцева, як тут кажуть, не своя, хтозна, чи ґаздувати вміє, корову доїти й город засадити. А в селі для їхнього Максима є не одна файна пара: і свої дівки вродливі, і вже хтось із них на панській роботі, і батьки або при владі, або заможні ґазди при грошах.
Тож сестри не полінувалися поїхати через усю область в інший район, у моє село, звідки я родом, щоб все, особливо щось зле, дізнатися про мене й мою родину. Доброго почути не бажали, бо, говорили вони перед розвідкою, добрий тато свою доньку в світи не відпустить, а прилаштує десь поближче до хати, бо шкіл у районі не бракує.
На їхнє щастя, вони натрапили на недоброзичливців моєї родини й отримали докладну характеристику щодо мене: білоручка, батьки й старші сестри на городах гнули спини й гарували, щоб мене вивчити, що я в будень лишень у книжках сиділа, а вихідними з клубу не вилазила, що кавалери ходили за мною табунами, але жоден женитися зі мною не хотів, бо я не для господарки. Більше нікого вони вже не розпитували, достатньо того, що від моїх односельців почули і отримали аргументи для свого брата, щоб не допустити нашого весілля.
А в селі, звісно, не всі дружелюбні. За століття співіснування тут вистачало своїх гутенюків і палійчуків. Та якби зустрілися з нашими доброзичливцями, то почули б, що в цій родині змалку дівчата привчені і гусей пасти, і корову доїти, і грядки полоти, і зупу вміють зварити, і налисників напекти. А вже в хаті в нас завжди був лад і порядок, на підвіконнях – вазонки, на тумбочці вишиті серветки, квітник під вікнами. «Бо в мене три дівки», – зрідка пишався нами наш строгий і вимогливий тато.
Мої красуні сестри після одинадцятого класу повискакували заміж. Інакше й не скажеш, бо вчилися непогано, батьки мали на них надію, а вони обидві через поспішність втрапили в халепу, вибравши хлопців гарних лише на вроду, а до сімейного життя і до сільської роботи зовсім нікудишніх. У невістках при свекрухах-кайдашихах вони тягнули на собі все господарство. Я вчилася на «відмінно», про заміжжя й думати не хотіла, маючи перед очима приклад сестер. В інститут я вступила без проблем, отримувала підвищену стипендію.
За направленням я приїхала в гірське село вчителювати й одразу сподобалася місцевим парубкам, хоч вродливих панянок тут було чимало: і освічених, із дипломами медсестер, бухгалтерок, в тому числі, тих, що вже працюють у райцентрі, чи на пошті, чи в сільській раді, словом, дівчат на виданні із заможних родин тутешніх ґаздів. Але парубочу натуру чомусь більше цікавлять нові обличчя в їхньому оточенні. Я це зрозуміла, від усіх шанувальників свій життєвий простір звільнила, відсунувши їх на безпечний кордон.
Так як я полюбляла веселощі й танці, подружилася з місцевими дівчатами, щоб мати компанію і не пропускати жодної дискотеки. Залицяльників я зуміла так ввічливо-цинічно відсторонити, щоб і не образити, і не принизити, то на юний вік натякнути, на кшталт «ви ще навчаєтесь у школі?», то запитаннями про англомовні музичні гурти спантеличити, змусити його почервоніти, потім поблажливо всміхнутися… Здались мені ці женихи, як п’яте колесо до воза. Так було мною задумано, щоб нікого не дратувати, а відпрацювати спокійно три роки і потім щось перспективніше пошукати.
І тут я побачила його – Максима. Куди поділася моя іронія? В горлі пересохло, як у спекотний день, коли він запросив мене до танцю в той холодний вечір пізньої осені і запитав, чому це я така засмучена. Мені дивно було почути такий епітет щодо мене. Де я, а де якась «засмучена»? Ніколи ще зі мною такого не бувало. «Все добре», – ледве видала я два слова й майже повірила в стріли бешкетника Купідона.
Щось подібне відбувалося й з Максимом. Та за його спиною радилися поважні ґазди – тато Максима й тато Оксани, якби дітей одружити, стати сватами. Оксана – наймолодша, їй хата батьківська належить, велика, є два входи, тож молоді собі будуть окремо, та й машину на зятя майбутній тесть перепише.
І тут сороки на хвості батькам Максима донесли, що їхній син проводжає вчительку додому. До моєї господині, в якої я була на квартирі, як тільки піду до школи, приходили делегації: то сестри Максима, то сама Оксана, розпитували про мене, казали, що я відбиваю хлопця, а між ними вже все домовлено, йде до весілля, просили виселити мене, вони компенсують, якщо їй потрібні гроші.
Коли моя господиня сказала, що нічого проти мене не має, тоді вже два поважні ґазди приходили до директора школи, обіцяли, що допомагатимуть школі, чи зможуть, лишень аби якось вплинув на свою підлеглу, присоромив, бо тут така традиція: свій до свого по своє, тож навіщо нам в родині чужа людина. Коли директор заступився: «Та гарна ж дівчина», почув у відповідь: «Краще крива, глуха й сліпа, аби своя».
Незважаючи ні на що, ми з Максимом разом. А як ви ставитися до таких місцевих традицій, щоб зяті й невістки були тільки свої?
