— У тебе ноги зовсім ослабли, мамо. Може, переїдеш до нас? — запитав Андрій, намагаючись приховати тривогу в голосі.
— Ні, сину, — відповіла Галина, не відводячи погляду від вікна. — У цьому домі я жила зі Степаном. Тут і залишуся.
За вікном вечірнє небо насупилось важкими сніговими хмарами, а стежку до хвіртки вже засипало білим покривалом. Здавалося, ніби сама природа прагне ізолювати стареньку хату від усього світу, уможливити її тиху самотність.
Сутінки поволі просочувалися в кімнату. Галина не поспішала вмикати світло. У темряві було легше думати, легше згадувати. А спогади, коли вони важкі, іноді хочеться відчувати на повну, ніби це невідворотний обов’язок.
Минуло лише три місяці відтоді, як не стало Степана. Він наче завжди був міцним, дужим чоловіком, який чи не щодня виходив надвір, щоб поратись по господарству: курей погодувати, прибрати двір, заготовити дрова для печі.
На комоді стояла їхня весільна світлина. Галина в білосніжній сукні з мереживом, яку шила сама, а Степан — у позиченому костюмі, проте такий щасливий, наче це був найважливіший день у його житті.
Галина торкнулася пальцями прохолодного скла у рамці, змахуючи тонку плівку пилу з усміхненого обличчя чоловіка.
— Надто добрим ти був для мене, Степане, надто, — прошепотіла вона.
Ще й досі вона пам’ятає ту серпневу спеку 1981 року, коли Володимир поїхав вчитись до інституту. Тоді він обіцяв повернутися, писати, телефонувати.
Листи справді якийсь час приходили, але чим далі, тим рідше, доки не припинилися зовсім. А вона, тоді ще зовсім юна сільська дівчина, чекала й любила, аж доки світ їй не потьмянів. А коли вона зрозуміла, що при надії, світ під ногами захитався.
Степан з’явився раптово, як порятунок: мовчазний, роботящий, закоханий у неї ще з восьмого класу. Він запропонував одружитися, навіть не підозрюючи, що наречена вже при надії. Галина погодилася, вважаючи, що це краще для майбутньої дитини, для неї самої, та й зрештою для всіх.
— Сину мій, ти такий же впертий, як і батько, — казав Степан маленькому Андрієві, лагідно чухраючи його русяве волосся. Галина ж кожного разу відчувала дивний щем усередині, бо Андрій був копією Володимира: ті ж розкосі очі, така сама ямочка на підборідді, навіть характером нагадував ту юнацьку любов.
І з Олесею історія повторилася. Галина випадково зустрілася з Володимиром. Усього одна зустріч, сповнена недоговорених слів, спогадів про старе кохання — і знову вона при надії, і знову його мовчання. Степан щасливо гадав, що донька його, і не помічав, як вона хмурить ніс точнісінько так, як незнайомий йому чоловік.
Минали роки. Андрій та Олеся росли, не здогадуючись, про своє походження. Степан тим часом будував дім, садив яблуні й вишні, працював на заводі й вечорами, коли повертався, без зайвих слів оглядав невеличке господарство: чи все в порядку, чи всім вистачає їжі.
Він любив родину якось тихо, стримано, але надійно. Галина відчувала його тепло щодня — то свіжі дрова, акуратно складені біля печі, то молоко від кози, яке він приносив на кухню. Вона несла свою таємницю, мовби тяжкий хрест, бо нічого вже не змінити.
Іноді була мала бажання розповісти. Однієї ночі, коли діти вже жили своїм дорослим життям, Галина ледь не зважилася. Вони зі Степаном лежали в ліжку, він легенько погладжував її посивіле волосся.
— Степане, я маю тобі дещо сказати, — тихо мовила вона, а у відповідь почула лише рівне сонне дихання. Так і не сказала. Не наважилася розбити те довірливе, захищене світом мовчання, яке він заслужив.
А потім його не стало. Діти приїхали попрощатись: Андрій, який став інженером і вже встиг створити родину, привіз дружину й двох синочків.
Олеся, що стала вчителькою молодших класів, приїхала сама, бо все ще шукала власну долю. Вони щиро плакали, проводжаючи Степана в останню путь. Це було гірке прощання з людиною, яка виховала їх від першого дня й ніколи не зрадила.
За місяць після прощання діти знову навідалися, пропонуючи матері переїхати до міста. Галина відмовилася, мовила, що без Степана не покине будинку, де пройшли всі її щасливі роки.
Андрій із дружиною ще намагалися переконати:
— Мамо, тут тобі незручно. Тобі важко буде самій доглядати город та пічне опалення!
Галина тихо похитала головою.
— Дякую, але я тут лишуся. Сама впораюся.
Того зимового вечора Андрій іще раз спробував достукатися до неї:
— Мамо, може, хоч до весни з нами поживеш? А там видно буде.
Галина глянула на нього з сумом і вдячністю. Їй було приємно, що син переймається, але визнати слабкість — значить відмовитися від усього, що є в її пам’яті про коханого чоловіка.
— Я лишуся, Андрію. Не хвилюйся, зі мною все буде гаразд, — повторила вона.
Сніг сипав щільно, заливаючи двір білими хвилями. Андрій попрощався, пообіцяв незабаром знову приїхати з продуктами й перевірити, чи не промерзла стара хатина.
Коли за сином зачинилися двері, Галина довго стояла коло вікна в напівтемряві. Скупе світло ліхтаря ледь-ледь висвітлювало її силует.
У кутку кімнати стояла канапа, на якій любив задрімати Степан. Тут, на підвіконні, ще й досі лежала його улюблена книжка — збірка оповідань про різних домашніх тварин. Він часом вечорами читав уголос, коли хотів відволіктися від своїх турбот.
А на комоді — весільна фотографія. Галина провела по ній долонею. Згадка про той день пробудила сумну усмішку: Степан був схвильований, але радісний, ніби нарешті отримав те, чого бажав усе життя.
Їй тепер так прикро усвідомлювати, що тоді вона не віддавала йому свого серця цілком, бо досі думала про Володимира. Усе зітхнула, загорнулася в теплу хустку й рушила в глибину оселі.
Наступного ранку Галина вирішила відвідати Степана. Сніг лежав товстим шаром: доріжки були ледь видимі, довкола стояла майже нереальна тиша.
Жінка взяла палицю, яку подарувала їй сусідка. Вийшла у двір, злегка прочинивши хвіртку, й повільним кроком, раз по раз зіскрібаючи чобітьми сніг, попрямувала за село.
Пориви вітру жбурляли їй у лице холодні жмутки, проте вона не нарікала на погоду. Здавалося, самі небеса з розумінням відпускали цю тишу, ніби хотіли змити всі сліди її непростої історії.
Нарешті вона побачила місце спочинку Степана — скромну плиту, від якої ще так і не встигли відгребти сніг повністю. Біля плити стояла невелика дерев’яна лавка, яку самі діти поставили. Галина обережно присіла.
— Привіт, Степане, — промовила вона, кладучи долоню на обмерзлий край пам’ятника. — Прийшла з тобою поговорити.
Голос здригнувся, а від подиху йшла густа пара. Недалеко перелітали ворони, каркаючи так, ніби не могли знайти спокій у завірюсі. Галина стишила голос:
— Діти навідували мене минулого тижня. Андрій онуків привозив. Менший, Кирило, має таку ж зморшку біля очей, як і ти, коли посміхається.
Вона зробила паузу, схиливши голову. Вітер пробирав наскрізь, та вона не рушала з місця.
— Я все життя думала: одного разу я розкажу тобі правду. І Андрій, і Олеся, — ком у горлі заважав договорити. — Та тепер розумію: ти був їхнім батьком по-справжньому. Кращого вони й мріяти не могли.
Галина згадала, як Степан учив Андрія заправляти ліжко вранці, як ночами сидів біля Олесі, коли та не здорова, ретельно контролюючи, чи в неї не підвищилася температура.
А ще згадала, як він підтримав її, коли у батьків Галини на попіл перетворилась стара хата, і взяв на себе більшу частину витрат, аби ті мали дах над головою.
— Я завжди вважала, що мусила розповісти тобі, звідки взялися наші діти, — сказала вона, дивлячись на темні літери на плиті.
— Та бачу тепер: ти нічого не хотів знати. Ти їх любив так щиро, що у світі не існувало питання, чи вони тобі рідні. Ти став їм батьком справжнім.
Вона замовкла, дозволяючи сльозам текти. Десь далеко ледь чутно двигтів тракторець, який намагався розчистити сніг.
— Є таємниці, які, мабуть, краще забрати з собою на той світ. Тепер розумію: руйнувати твою пам’ять зізнанням уже не бачу сенсу. Тим більше тебе немає, — прошепотіла Галина. — Якби ти залишився, можливо, я би зважилась. Але ти пішов, і взяв із собою всю свою доброту та терпіння.
Вона підвелася, відчуваючи, як ниє поперек, і сперлася на палицю. Сніг усе сипав, змушуючи людину ніби присісти, сховатися від пронизливого вітру.
Повернувшись, вона зняла із себе довгу вовняну хустку, відіпнула старий кожушок. Надворі темніло рано — середина зими не щадила світловий день.
У хаті було прохолодно, тож Галина розпалила грубку, поправила дрова. Спостерігаючи за язиками полум’я, згадала, як свого часу Степан говорив:
— Найкраще тепло те, що робиш власними руками.
Він не любив центрального опалення, казав, що воно бездушне, а піч «дихає» домашнім затишком.
На кухні стояв старий дерев’яний стіл, на якому валялися декілька листів. Один — від Олесі, де вона писала про шкільні новини й дякувала за варення, яке мати надіслала поштою. Інший — від Андрія, короткий і діловий, мовляв, «Мамо, чекай на нас, ми приїдемо наступного тижня».
Галина зварила собі чаю з м’ятою, сіла біля вікна з горням, гріючи в долонях гарячу кружку. Відтепер вона не була певна, чи зможе колись назвати дітям їхнє справжнє походження. Навіщо.
Можливо, це лише зламало б ті щасливі спогади про батька, який завжди був поруч, про добре дитинство в тиші й любові.
За вікном все той же снігопад, дим із димаря піднімався в нічне небо, розчиняючись у темряві.
Андрій, сидячи у своїй машині дорогою додому від матері, сумно думав про те, як лишає її саму у порожній хаті. Його дружина Ярина дорікала:
— Твоя мама вже ледве ходить, їй потрібен догляд, та й моральна підтримка.
Він погоджувався, але знав, що Галина ніколи не була людиною, яку можна змусити щось зробити проти її волі. Коли вирішила щось — ніякі вмовляння не допоможуть.
Тієї ж ночі, коли Андрій уже заснув у своєму міському помешканні, Галина лежала в ліжку, слухаючи завивання вітру. Пригадувала, як одного разу, перед весною, Степан приніс додому оберемок перших пролісків.
Він зірвав їх край лісу, ще й занедужав тоді, зате як сяяли його очі, коли ставив ті квіти у глечик. Галина тоді засоромлено подумала, що ці проліски від нього отримувала не стільки вона, скільки її ще не зникле почуття до Володимира. Проте Степан любові не вимагав, він просто її давав, як і дав усю себе дітям.
Над ранок вітер ущух, і Галина задрімала, а прокинулася від скрипу снігу — немовби хтось ходив під вікнами. Виглянула: сусідка Ганна прийшла подивитися, чи все гаразд, адже заметіль була сильна.
Галина запросила її на чай, і вони довго сиділи й говорили про життя: згадували, як колись разом ходили на ферму, як улаштовували посиденьки.
Галина майже нічого не казала про свої таємниці, та Ганна, здається, відчувала, що в душі подруги оселилися щось таке, що просило сповіді.
Погомонівши, сусідка подалася додому, а Галина відчула легке полегшення: хоча б трохи виговорилася про спільне минуле. Та головна правда залишилася невисловленою. І так буде далі.
День поволі наближався до вечора, і Галина почала розчищати сніг на подвір’ї — наскільки дозволяли сили. Вона це робила не поспішаючи, зупиняючись перевести подих. Сніг був вологий, липкий, грудками чіплявся за лопату.
Втім, їй подобалося відчувати, що вона все ще може сама дати собі раду. Погода обіцяла різке похолодання, тож вона мала поспішити, аби не втоптати сніг у тверду ковзанку.
Коли надворі почало сутеніти, жінка увійшла до хати, струсила рештки снігу з кожушка і вмостилася на старому дивані. На столику поруч лежав той самий сімейний альбом зі світлинами: весілля, дні народження, перший клас Андрія, випускний Олесі. на кожному фотокадрі був Степан із приязною, відданою усмішкою.
Галина перевертала сторінки повільно. Зупинилася на фотографії, де Степан тримає за руки і сина, і доньку, а обличчя в нього сяє гордістю.
Андрій у цей час, років у вісім, сміється, ніби безтурботно щасливий. Олеся двох років тримається за його долоню, дивлячись кудись убік.
— Пробачте мені, діточки, що я така, — мовила Галина сама до себе. — Але ви завжди будете тільки його дітьми. Ви ніколи не знали і не знатимете іншого батька, бо Степан єдиний, хто по-справжньому заслужив це звання.
Якось вона вже уявляла, що могло б статися, якби з’явився Володимир, почав претендувати на роль батька. Якою б була реакція самих дітей? А раптом їм це зруйнувало б звичне світле уявлення про сім’ю? Навіщо тоді питати долю, якщо все вже склалося?
— Я люблю тебе, Степане, — прошепотіла вона, усміхаючись крізь сльози. — І дякую за все.
І тепер цей дім належав їй одній — із тишею, пам’яттю про коханого та нерозкритою таємницею, яку вона збиралася забрати з собою у вічність.
Головна картинка ілюстративна.
