— Заберіть мою доньку! Ви ж бачите, вона копія вашого чоловіка. Я в Італію їду. Можливо колись і повернусь.- У Оксани голова йшла обертом, такого повороту вона не очікувала За матеріалами видання Наш день
Ольга трохи не зомліла: назустріч їй з натовпу виринув Петро. Котив перед собою коляску, радісно розмовляючи з юною супутницею. Значить, все правда. Те, що їй давно нашіптували сусіди, а вона до цих пір вважала плітками, недобрими людськими пересудами. Не вірила навіть рідній сестрі, яка запевняла, що на власні очі бачила, як Петро купував на ринку дитячі речі. Тепер ця розмова блискавкою промайнула в голові. Ніби обручем здавило сеpце.
Ледь змогла перейти на інший бік вулиці. Притулилася до старого каштана. Петро з супутницею і немовлям зникли за поворотом.
Читайте також: Від бісквіту не відрізнити, але цей тортик без жодного яйця
Ольга не розуміла тільки одного. Як він так міг? Скоро срібне весілля. Обговорювали, в якому ресторані святкувати будуть. Жили – ніколи не сваpилися. Єдине, що турбувало, – не було дітей. Лелека вперто обминав їх будинок. Спочатку сподівалися, потім перестали. Ольга помічала, як радіє Петро племінниками. Тому не раз умовляла чоловіка взяти малюка з дитячого будинку. Так він і слухати не хотів.
– Якщо немає своїх – не треба і чужих, – відповів, як відрізав.
Згодом Ольга перестала наполягати. Жили тихо, розмірено. У будинку – все є. Петро у Ольги – замість дитини: чи не встиг прокинутися -сніданок на столі. Прихворів – Ольга трави різні запарює, страви дієтичні готує.
І раптом ці пересуди. Що у Петра роман з секретаркою. Зовсім молоденькою, майже дівчиськом. Ольга не вірила – вона від Петра молодше. І все-таки не витримала, спеціально заїхала до чоловіка на роботу подивитися на свою «суперницю».
Худа, тонка, аж світиться. Кофточка з секонд хенду і джинси звідти. Ольга з задоволенням спостерігала своє відображення в дзеркалі, ніби спеціально для неї воно висіло в приймальні. Елегантний костюм – шила в престижному ательє, дорогі чобітки …
У свої сорок п’ять виглядала максимум на тридцять.
– Як вас звати? – безцеремонно розглядала секретарку.
– Оксана, – злякaно моргнула довгими віями, прикривши виразні сині очі.
– Хто ваші батьки, ви де вчилися? – Ольга продовжувала «допит».
– Я живу з мамою, удвох. Закінчила училище. Але я добре набираю на комп’ютері.
– Що ж, для секретарки, мабуть, вистачить, – Ользі з її двома дипломами і кандидатською дисертацією вже було нецікаво то дівчисько.
Правда, занадто часто, розповідаючи про справи на роботі, Петро, між іншим, заводив мову про Оксану. Про те, що дівчина – дуже розумна, хоча і без вищої освіти. Що батько покинув дочку зовсім маленькою, а мама Оксани давно нездужає.
– Я й не знала, що ти так переживаєш за якусь секретарку. Може, нам її удочерити? А, може, і справді у тебе з нею щось є? ..
Ольгин голос звучав ніби й байдуже. Але іронія …
– Як ти можеш ? Ти ж її бачила …
Петро, як завжди, заспокоїв Ольгу. І вона знову повірила йому.
І ось ця зустріч … Щасливе, усміхнене обличчя Петра. Поруч – Оксана. Юна, гарно одягнена. Звісно, вже не з гуманітарки.
Ольга летіла додому. Збирала чоловікові речі. Все до останньої дрібниці. Нехай йде від неї. Сьогодні ж.
Петро, очевидно, цього не очікував. Намагався заперечити, мовляв, знову Ольжині вигадки.
– Я все бачила, Петро. Тебе, Оксану, візок з немовлям. Ось тільки чи дійсно це твоя дитина? Від таких дівчаток можна всього чекати. Нагулялась з ким хотіла. Мабуть, з ким молодим, таким, як сама. А потім тебе згадала. Чому б не забезпечити дитині багатого тата?
Говорила ті слова, щоб зробити бoляче і Петру.
– Це моя дитина, Ольга. Моя. Але я не хочу розлучатися з тобою. Ми разом усе життя. Оксана? Просто так, випадковість. І без мене вони прoпадуть.
Благав Ольгу залишити все, як є. Ніби й не знає вона нічого. А він не образить її ніколи, як не робив цього до цих пір. Допомагати ж Оксані з донькою просто повинен.
Лицемір. Голова сива, а боягуз. Ні, так жити Ольга не хоче. Нехай йде до Оксани. А про неї турбуватися не треба. Впорається сама. Вона доросла, сильна. А ці двоє – Оксана, її дочка, дійсно діти.
Ольга помилилася. Вона зовсім не була сильною. Ночами віплакувала образу і бiль. Не могла зрозуміти: На що Петро сподівався? Ніхто не дізнається і він так і буде жити з двома?
Ще більше часу пропадала на роботі. Іноді Петро дзвонив, просив зустрітися, поговорити. Нема про що – Ольга була категоричною.
І все-таки десь років через три вони зустрілися. На ринку, прямо лицем до лиця. Ольга охнула: Петро чи ні? Пригнічений, постарілий, сорочка не першої свіжості. В руках – важкі сумки з продуктами.
– Ось, Оксана список склала, що купити. У тиждень запасаємося продуктами. Так зручніше, ніж кожен день по магазинах бігати, – чомусь не дивився Ользі в очі. – Дитина мала, готувати Оксана не має часу. І молода, хоче в світ вийти. Мами її не стало. Тому більше так, на швидку руку. Втім, зараз на ринку все є, – намагався посміхнутися.
– А як же твоя, Петро, дієта? Овочі, фрукти супчики парені, як я тобі готувала?
Він поспішив перевести розмову на Ольгу? Як ти, мовляв? Добре, збирається у відпустку в Париж. Давно мріяла. А зараз повинна бігти, справи.
Після цієї зустрічі намагалася викреслити з пам’яті залишки спогадів про колишнього чоловіка. Якби не цей пізній дзвінок. Пронизливий, тривожний, він підняв Ольгу з ліжка. На іншому кінці дроту злякано плакала в трубку … Оксана.
– Приїжджайте, благаю. Петро в лікaрні. Кажуть, серце. він нікого не хоче бачити, лиш вас.
Боже, що за покарання? Для чого це їй? Вони тепер – зовсім чужі. І все ж похапцем одяглася, викликала таксі.
У палаті пахло тишею і ще чимось незбагненно тривожним.
– Ольга … Прости мені. Я не був щасливий без тебе. Але … Вони – зовсім одні, – слабка рука ледь погладила її тонкі пальці.
І знову тиша. Під ранок Петра не стало.
Нечисленна похоpонна процесія, сірий дощ, намоклі штучні квіти. А через мить – горбик землі, який уособлює вищу і, мабуть, єдину справедливість, яка існує в цьому світі від цього ніхто і нічим не відкупиться. Ця думка чомусь вперто крутилася в Ольгиній голові. Не відчувала ні суму, ні жалю, тільки дзвінку порожнечу всередині, крізь яку сипалась земля в яму.
Ловила на собі зацікавлені погляди присутніх. Хто вона: ні жінка, ні вдова. Поспішила відразу піти.
– Зачекайте, – хтось наздоганяв її. Подивилась. Оксана. А поруч – маленька дівчинка.
– Я хочу сказати: він любив завжди тільки вас …
Смішно. Що їй до цього?
– Ми жили не дуже добре. Петро часто хвoрів. І справи на фірмі останнім часом не ладналися. Петро бoявся вам зателефонувати.
Ні, це вже схоже на фарс. Значить, вона ще й повинна. Не хотіла більше слухати. Швидше в легковика і додому.
І спокій не приходив. Точніше, Оксана Ользі його не дала. Через місяць подзвонила знову.
– Будь ласка, мені дуже потрібно з вами зустрітися. Якщо захочете – в останній раз.
Так і буде, – пообіцяла собі Ольга.
На зустріч Оксана прийшла з донькою.
– Ось, я їду в Італію. Подружка там підшукала мені роботу. Тут я просто не виживу з дитиною. На мізерній зарплаті. А мені тільки двадцять п’ять.
Ольга знизала плечима. Знову не розуміла: а при чому вона?
– Мені ні з ким залишити Іру. Хіба віддам в інтeрнат. Або залишу. Ось я і подумала: ви ніби їй теж – не чужа. Іринка – дочка вашого чоловіка. Подивіться, вона ж копія тата. Петро Іру дуже любив. А ви завжди хотіли дітей. Ось нехай і побуде Іринка з вами. Поки я не приїду.
Що за нісенітниця? Про що говорить ця жінка?
Сердилась на себе і вдома. На те, що слухала Оксану. Що перед очима ось уже кілька днів стоїть маленька дівчинка. Дійсно, що копія Петра.
Думки перепліталися в голові, не давали спати. І якого дня Ольга сама набрала телефон Оксани.
– Я згодна. Я заберу Іру.
Спогади тихим бoлем досі тривожать душу Ольги. Десь в світах загубилася Оксана. Тільки й того, що приїхала оформити документи на відмову від дочки.
– Так буде простіше вам її удочерити, – сказала Ользі. – Я збираюся знову заміж.
Зіна КУШНІРУК.
Текст відредаговано творчим колективом intermarium.news
Фото firestock.ru
