fbpx

Заколисуючи Михайлика у колисці, яка була причеплена до сволока під стелею, вони з чоловіком тішилися, що мають стільки синів, що буде кому і кухлик води подати і від кого онуків дочекатися. Не здійснилися їхні мрії, не судилося… Та й досі вона розповідає Богородиці про те, як важко їй дісталися всі синочки і як несправедливо їх у неї було забрати!

Вечоріло. Звично, за тисячолітнім неписаним розпорядком усе приведено до ладу у кожному дворі села: худоба нагодована, напоєна, у кого є корівчина – видоєна, всім їм підстелено і хліви зачинено. Сім’ї у своїх господах готуються до вечері. Так було, так є і, дай Боже, буде, як і споконвіку, в одвічній колисці держави – селі.

Баба Одарка усміхнулася своїм думкам і, важко ступаючи, піднялася на поріг. Вона давно уже не ходить, а плентається собі потихеньку, вже й звикла так пересуватися, хоча її сусідка, бажаючи підбадьорити стареньку, сказала, що та заплітає тими ногами так, наче вишиває хрестиком свої рушники. А їх вона щедро роздавала людям, то ж і в сусідки був бабин подарунок. «Сусідці, аби поглузувати!» – усміхнулася про себе Одарка і ще раз, немов бажаючи надовше запам’ятати свій квітучий двір, озирнулася: все у неї попорано, кури зачинено. Та й скільки їх у неї – десяточок.

За матеріалами –“Уют”.

Сусіди провідували її, гостинці приносили, воду діставали з криниці та вносили до хати, горді тим, що саме на їхній вулиці живе довгожителька. Все бачить і розуміє баба, одне її турбує: чому засиділася на цьому світі? З такими невеселими думками «заповзла» помаленьку до хатинки. Звично глянула на старенький образ Богоматері, привіталася до неї подумки і присіла на лавку: перепочити, ковтнути водички.

Непроста історія цього образу: коли розбирали, розоряли їхню церкву – люди, хто що міг, похапцем забирали і ховали вдома, хто під стріхою, хто, у клуні. А її мати загорнула образ у полотняну тканину і заховала під піччю – у штандарах. Діставала по великих празниках і ревно молилася, просячи матір Божу про щось своє, материнське…

Одарка ж росла неслухом, непокірною, не дуже зважала на всі ті події, на прохання матері та повчання батька. Хоча тепер розуміє, що насправді вони запали їй у душу, бо роки потому – зринули, ожили у серці і стали щоденним вказівником у її житті. Як і ця свята ікона, збережена матір’ю. На довгі роки… А життя, як не раз говорила її мудра і добра бабця: «То просто дорога до себе, дитинко, та не кожен її годен пройти…» Тепер і вона розуміє, що то воно таке, і як це важко: дійти до самої себе, щоб зрозуміти, для чого ти прийшов у цей світ!

Та й вишивати вона почала зовсім по-іншому, не так, як в дівоцтві, – ревно й старанно лише після війни, після Перемоги 45-го, чекаючи рідних. Чекала і вишивала. Робота вже не так удавалася, не «горіла» в її руках, як-то замолоду біля дівочих рушників, це було інше вишивання – стібки, хрестики матері, яка чекала чоловіка і п’ятьох синів.

Помаленьку шила, з острахом, бо то були її молитви барвами ниток, які мовчки рвалися кудись далеко, бажаючи заглянути на ті солдатські дороги і вгледіти своїх рідних. Вона росла бунтаркою, не такою, як всі, тому й тоді, чуючи нарікання вдів, тужіння матерів, які отримали чорні звістки, знала одне, про себе: так само гірко плачуть усі матері, чиїх дітей не стало, бо дитина завжди лишається для неї її дитям, незважаючи ворог вона чи своя… То війна має бути чужа для всіх, бо нащо вона простій людині? І про це також ділиться своїми думками Одарка.

Розказує вона Божій матері, як-то важко давалася поява кожного синочка, якими богатирями вони приходили у цей світ. «Але ж, – вдивлялась у потемніле від часу обличчя тієї, що дала людям такого сина! – але ж і сама знаєш, як важко даються нам ці діти», – прошепотіла ледь чутно, наче, присоромившись такого порівняння. Повитуха за кожним її дитям говорила: «Ого, довгий та важкий, боюсь не втримати, щоб хоч не вронити такого козака!» А вона ж кожного виношувала по дев’ять місяців, годувала, кого рік, кого – два, а найменшенького, Михайлика – мало не три рочки. З’являлися діточки один за одним, на радість їм із Миколою. Заколисуючи Михайлика у колисці, яка була причеплена до сволока під стелею, вони з чоловіком тішилися, що мають стільки синів, що буде кому і кухлик води подати і від кого онуків дочекатися. Не здійснилися їхні мрії, не судилося… Та й досі вона розповідає Богородиці про те, як важко їй дісталися всі синочки і як несправедливо їх у неї було забрати!

Отак щодня і жаліється, бо тужить серце за соколами, втрата тільки з роками інша – безнадійна… Але ж не була б вона матір’ю, якби не вірила, якби не сподівалася, що колись, (вона вміє чекати) хоч один із них постукає у двері і скаже: «Я повернувся, мамо, бо знав, як ви мене чекаєте!»

Тужить Одарка, переживає, пригадує старенька, як чорні звістки приходили до її хати… Старших синів, двійнят, Петра й Павла, чекала з війни, тужачи від передчуттів, бо ще у голодовку їх посадили за ті колоски… А звісточку отримала лише у сорок першому, написали діточки, що воюють у штрафбаті, їм дали можливість «спокутувати свою вину». Чи то той трикутник десь довго блукав, чи то… але одразу ж після тієї золотої звісточки прийшли дві інші, перетягнуті чорною стрічкою. Відразу ж, дві, в один день!.. А Тарасик і Степанко – ті писали, рідко писали, але приходили такі довгождані синівські трикутники, і вона стала звикати, що цих її синів війна не зачепить. Он там, образ Богоматері сховує за собою, і досі їхні листи, мало не в кожному «Ми повернемося, мамо, ще вишні не встигнуть перецвісти!»

Натомість, там же, за образами, лежать два листочки лежать, про синочків, що нема їх більше, і їй байдуже, що вони захищали десь там, у тій далекій Європі когось там… Хто тепер захистить її, стару матір? Втішав найменшенький, допомагаючи витримати всі переживання, аж поки і його, її малого Михайлика не призвали в березні сорок п’ятого. І в травні, коли забіліли цвітом дерева, радіючи закінченню війни, їй у двір, не підіймаючи очей, приніс лист із чорною стрічкою одноногий листоноша. Вона була на ту хвилину в хаті і, побачивши ту звістку, – не мола втриматися на ногах… Добре пам’ятає, як, прийшовши до себе, глянула в образ Богородиці у вічі і прошепотіла: «Я розумію тебе, як втратити своє єдине дитя, дорогоцінного сина… Сьогодні у мене забрали останнього… Як перенести, як із цим змиритися, за що?»

Ой, і тужила ж вона тоді, ой, як же просила чоловіка, щоб прийшов, щоб розраяв, щоб знайшовся для неї, де там він безвісти пропав! Не може вона сама справитися, не може, хай прийде, порятує її, а не кого вони там рятували. А теперечки вона молить його повернутися, знайтись, бо ж війна вже закінчилася…

Сидить самотня баба у порожній хаті. Дістала зі скрині рушники, роздивляється вишиті хрестиком узори, поправляючи на носі дві пари окулярів. Сусідський хлопчина, який по віку міг би бути її онуком, сміявся, побачивши бабині «налаштування». Говорив, що то швидше лінзи, а не окуляри. Хай і так. Вона й сама усміхається зі своїх намагань щось вишити, тому лише бере до рук ті, раніше вишиті і гладить зашкарублою рукою. Ті, повоєнні, рушники долі, які вишивала і зверталась із молитвою-проханням до Богоматері, щоб повернулись її сини, – складала до скрині. Вечорами відчиняла скриню, перекладала рушники, які призначені були нею кожному з синів і гладила, цілувала, пригортаючи по черзі – як синочків… Вкладала ніжно їх назад, до скрині, щоб наче не потривожити рушникові мрії-надії і поверталася до самотньої хатинки, розказуючи Божій матері, що чекає і вірить: а раптом?.. Потім молилась і плакала, кажучи, що розуміє: за стільки років після війни, уже ніхто не прийде, бо ті, що повернулись, – уже мають своїх онуків.

Прилягла. Ніч, темна і лагідна, огорнула все навколо і приспала бабу Одарку. Тихо у хатині, не чути молитов старенької, лише вітер, злегка розгойдуючи гілля, шкребеться у вікно.

– Дарочко моя! – почула крізь сон шепіт чоловіка і зраділа з полегшенням:

– Нарешті, ти мене покликав!

А ранок 9 травня вигукував пташиним співом, сонячним сяйвом, легкими поривами вітру, який зривав ніжний вишневий цвіт і кидав на землю, завіваючи його, той цвіт, до порога хатини баби Одарки. І в променях сонця ввижалось, що то не рожевий цвіт, а материнські сльози, які засяяли іншими барвами, бо пішли назустріч до своїх рідних, а може, той цвіт встеляв стежки синам, що не повернулись із тих доріг – до порога матерів, які до останнього не переставали їх чекати…

Автор – Галина Тарнавська.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page