У середу 16 березня президент України Володимир Зеленський виступив зі зверненням у Конгресі США. Він вкотре закликав НАТО закрити небо над Україною або ж принаймні надати нам авіаційну допомогу.
“Росія перетворила українське небо на джерело смерті. Для тисяч людей. Російські війська вже випустили по Україні майже тисячу ракет. Незліченну кількість авіабомб.
Вони використовують дрони, щоб прицільніше вбивати. Це терор, якого Європа не бачила. Не бачила вже 80-т років! І ми просимо про відповідь. Про відповідь від світу. Про відповідь на терор.
Створити над Україною безпольотну зону – це врятувати людей. Гуманітарну безпольотну зону. Умови, за яких Росія вже не зможе щодня і щоночі тероризувати наші мирні міста.
Якщо це – забагато, ми пропонуємо альтернативу. Ви знаєте, яких захисних систем ми потребуємо. С-300 та інші подібні системи. Ви знаєте, наскільки багато залежить на полі бою від здатності застосувати авіацію. Потужну авіацію.
Для захисту своїх людей. Своєї свободи. Своєї землі. Літаки, які можуть допомогти Україні. Які можуть допомогти Європі.
І ви знаєте також, що вони є. Але на землі. Не в українському небі. Не захищають наших людей.
“Я маю мрію”, – ці слова відомі кожному з вас. Сьогодні я можу сказати: я маю потребу. Потребу у захисті нашого неба. Потребу у вашому рішенні. У вашій допомозі. І це означатиме рівно те саме. Те саме, що відчуваєте ви. Коли чуєте: I have a dream”.
Фото скрін.
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся