Катя вийшла з роботи, але додому їй не хотілося йти. Вона пройшла кілька метрів і сіла на лавку у невеликому сквері. Повз неї поспішали поодинокі перехожі.
Магазин, де працювала Катя, закривався об одинадцятій вечора, виходила вона не раніше половини дванадцятої. В цей час людей на вулицях зовсім небагато. “От і добре” – подумала Катя. Усі вони все одно були чужими.
Тут у місті навіть сусіди по сходовій клітці були чужими один одному. Катя все ніяк не могла до цього звикнути і почувалася дуже самотньо. Катя відкинула голову і подивилася в небо.
Осінь тільки-но починалася, небо ще не було таким низьким, як узимку, але Катя знала, що зірки тут так погано видно не через це. Вона згадала, ось Каті років шість, літо в розпалі, в будинках стоїть задуха, Катя вередує. «Гайда!» – підморгує дідусь, тримаючи під пахвою велику ковдру. Вони залазять на сіно. Тут прохолодно, і м’яко, і пахне простором, лугом і полем, на яких росла ця трава, а у великий отвір під дахом видно зірки, такі величезні, як очі кота Василька. «Діду, а можна долетіти до зірок?» – Запитує Катя. «Можна. – відповідає дід. – Все можна. Нічого неможливого у світі немає. Головне йти і не зупинятися. От деякі люди мріють про щось і все чекають, а коли ж мрія збудеться. Але нічого не роблять самі. А мрія все далі. А потім люди взагалі забувають про неї і задовольняються тим, що є. І самі не помічають, які вони нещасливі без мрії». Катя задумалася: «Он як: скоро я піду до школи і мрію вчитися гарно, але якщо я сама не старатимуся, то нічого в мене не вийде?». “Саме так” – похвалив її дід.
Пізніше Катя часто залазила на сінник. Особливо коли було сумно. Вона дивилася на зірки і мріяла і вірила, що якщо вона не відступиться від своїх мрій, то все в її житті буде чудово. У п’ятому класі, коли вчителька перед усіма хлопцями похвалила Катю за твір, Катя почала мріяти, що коли виросте, теж буде вчителькою. У сьомому, коли Катя закохалася в сусіда по парті Сергія, новенького, який перевівся до них, бо його тато викупив частину покинутого колгоспу під ферму, Катя почала мріяти, що матиме велику родину, в ідеалі, якщо з Сергієм. Господарство з розмахом та багато дітей. Катя любила допомагати дідусеві з бабусею, поралася з курями, козами, поливала огірки і варила з бабусею варення.
А у восьмому класі все змінилося. Вперше у житті Катя поїхала на море. Бабуся дістала десь для онуки путівку до літнього табору. Катя була у захваті. Море було таким неосяжним. Катя додала в скарбничку своїх мрій, мрію їздити всією родиною на море щороку. Але коли повернулася з табору, на неї чекали сумні новини. У їхньому будинку вночі сталася пожежа. Втрачені майже всі будівлі та частина будинку, а бабусі з дідусем не стало.
Крім них, у Каті не було нікого. Каті не було й трьох, коли батьків не стало. Поїхали до міста, за подарунками до Нового року. Почалася хуртовина, і батько не повернулися. Катя їх зовсім не пам’ятала. Дід та бабуся був для неї всім.
Виявилося, що Катя має далеких родичів, які погодилися забрати Катю до себе. Не можна сказати, що тітка Ніна та дядько Юра були поганими, просто вони були чужими. Жили іншим чужим для Каті життям. У них був син, сім років. Тітка Ніна працювала половину дня, а потім водила сина на нескінченні тренування, гуртки та додаткові заняття. Дядько Юра працював з ранку до вечора, а іноді й у вихідні. У суботу тітка Ніна встигала відвести сина ще на кілька занять, збігати кудись на манікюр або по магазинах, в неділю був день прибирання та інших домашніх справ. Дядько Юра, якщо був удома, то переміщався цілий день від холодильника до дивана чи столика з ноутбуком. Максим дорвавшись, нарешті до планшета, грав у якісь ігри. Вони навіть між собою мало розмовляли, а вже на Катю зовсім не звертали особливої уваги. Катя намагалася допомогти, чим могла, прибрати, приготувати, пропонувала навіть водити Макса по секціях, після школи, але тітка Ніна частіше відмовлялася, чомусь морщила ніс.
Із новими однокласниками у Каті не склалося. Спочатку з неї просто посміювалися, дражнили. Катя, і справді, відрізнялася від них не лише одягом, а й манерою розмови, звичками. А потім до неї звикли і теж припинили звертати увагу. Катя вчилася ще старанніше, у неї тепер було більше часу. І сподівалася після 11 класу вступити до інституту, на педагогічний. Але в середині дев’ятого класу тітка ненароком поцікавилася про її плани.
– Дитинко, мені здається, не в твоєму випадку обирати. Найвірніше піти в училище після дев’ятого класу, до вісімнадцяти в тебе буде вже спеціальність. Зможеш сама себе утримувати. От хоч у торговельне. Продавці завжди потрібні.
Катя зрозуміла, що родичі з нетерпінням чекають, поки Катя стане самостійною та з’їде від них.
Класний керівник дуже здивувалася, коли Катя повідомила, що не піде у старші класи, але вмовляти не стала. Так Катя попрощалася із першою мрією. Але запас мрій ще був. Можна було зустріти кохану людину, створити сім’ю, стати доброю матір’ю.
Павло почав за нею бігати ще щ першого курсу. Що не кажи, а Катя була гарною дівчиною. Та й від сільських звичок не залишилося сліду. Павло був веселим, душа компанії. На другому курсі Катя таки погодилася піти з ним на побачення. Не можна сказати, що вона була закохана, але все таки Павло здавався їй непоганим.
Відразу після закінчення училища, Катя влаштувалась на роботу, до того ж тітка Ніна видала їй невелику суму, яку, як виявилося, встигла відкласти з допомоги, що сплачувалася на Катю. Катя була вдячна і за це, і за весь час, який провела у родичів, а особливо за те, що не довелося жити в дитячому будинку. Вони зняли з Павлом невелику квартирку. Він теж працював, а після роботи любив погуляти десь із друзями, приходячи під ранок. Катя ж намагалася створити затишне сімейне гніздечко. У результаті Павло просто приходив на все готове, але не звертав уваги на це. І якщо Катя намагалася поговорити з ним серйозно на цю тему, або про майбутнє, то він відмахувався і незмінно говорив: «Не будь занудою». Через рік Катине терпіння закінчилося. Вона з’їхала. Їй було двадцять, але вона вже подумки попрощалася і з другою мрією.
«Хочу на море махнути» – вирішила Катя, але завідувачка відрізала: «Яка відпустка, працювати і так нікому. Стривай, наберемо штат, там і поїдеш». «У спекотному листопаді?» – зітхнула Катя.
Завідувачка тільки зиркнула на Катю спідлоба. І Катя якось з усім упокорилася. Працювала все літо, позіхала, дивлячись на баночки з горошком, увечері приходила до порожньої квартири, іноді щось читала, а іноді одразу лягала спати. І так по колу. «Добре, колись потім. Вчитися ніколи не пізно, та й кохання своє ще зустріну, я молода, а те, що без відпустки, то теж плюс є, зароблю більше» – говорила собі Катя.
Катя посиділа ще трохи на лаві і попрямувала у бік дому. Підійшовши до пішохідного переходу, вона замислилась. Відволік її грубий окрик водія:
– Ну чого стоїш?! – Водій, дотримуючись правил, зупинився, щоб пропустити її.
«Стою. Але ж і справді стою. Чому я стою? – Знову задумалася Катя, махнувши водієві, щоб проїжджав. Вона згадала дідові слова: «А мрія все далі. А потім люди взагалі забувають про неї і задовольняються тим, що є. І самі не помічають, які вони нещасливі без мрії».
Першого ж вихідного Катя поїхала до села. Вона там не була давно. Кілька разів їздила на цвинтар, на околиці села, навіть один раз з тіткою Ніною, але в самому селі їй робити нічого. Вона не хотіла зустрічати знайомих, яким не буде чого розповісти про своє міське життя, не хотіла бачити залишки будинку, який так багато важив для неї колись. А тепер, навпаки, душа потяглася саме до будинку, туди, де все почалося.
Будинок так і стояв обвуглений з одного краю, паркан покосився, город заріс, подекуди виднілися залишки сараїв і того самого сіна. Катя увійшла до будинку, а точніше у те, що від нього залишилося.
Дивно, вона навіть ніколи не думала, що ці останки тепер її. Тітка щось говорила про це, але Катя не надала цим словам значення. Не хотіла згадувати. Тепер вона тинялася тут, і їй здавалося, що вона чує свій власний дитячий сміх. «Ох, непосида! От дід повернеться, я йому все розповім» – гукає бабуся з кухні. І Катя біжить на ганок, чуючи, як дід уже кашляє на подвірʼї, щоб першою кинутися до нього на шию і задобрити, доки бабуся не встигла розповісти про її витівки. Хоча дід ніколи її всерйоз не сварив. Катя й зараз вискочила на ганок, але на подвірʼї, звісно, нікого не було.
– Доброго дня. Цікавитесь будинком? – Почула Катя. За парканом стояв молодик.
– Цікавлюся. – Катя посміхнулася. – Сергію, ти? Не впізнав?
– Катя… – Сергій, той самий Катин сусід по парті, теж здивовано посміхнувся. – Стільки років нікого не було, а тут їду повз, дивлюсь, хтось у хату зайшов, дай, думаю, подивлюся, мало що. А ти як тут? З ким? Як загалом життя? Ти надовго?
– Я… та я проїздом, можна сказати. – розгубилася Катя. – Як тут у вас? Які новини?
– Новин повно за стільки років. – розсміявся Сергій. – Юльку пам’ятаєш, яка у всіх виставах шкільних грала? До театрального у столиці вступила. А Мішу? Він також у місті зараз, на ветеринара вчиться, обіцяв повернутися потім. Та багато хто в місто поїхав. У вас там зовсім інше життя.
– А ти чому не поїхав? – Запитала Катя.
– Мені тут добре. Я допомагаю батькові. Справи непогано йдуть. Зате простір не те, що в місті. Як приїду туди, за годину вже задихаюсь. Ти ж пам’ятаєш, яке поле у нас, а за ним річка, а за річкою ліс.
– Пам’ятаю. – Катя мрійливо подивилась у той бік, де наприкінці села починалося велике поле. Згадала, як вони бігли дітьми щодуху наввипередки і просто з розбігу стрибали в річку. – Гарно зараз там, мабуть.
– Гарно. – Погодився Сергій. – Хочеш, підемо? – Раптом, запропонував він.
– Хочу. – зраділа Катя. – Тільки я б поїла чогось.
– Там і поїмо. – підморгнув Сергій. – Термос із чаєм у мене завжди з собою, а в магазині якраз свіжі булочки. Нічого не змінилося, як ми бігали в обід, так і зараз. – Катя згадала, як на великій перерві майже вся школа бігла до магазину через дорогу, за гарячими пиріжками та булочками.
На цей раз до берега річки вони не пішли через поле, проїхали машиною. Сіли на старому поваленому дереві. Пили гарячий чай уприкуску з пиріжками. Сергій все тараторив, розповідав про однокласників, а Катя думала, що він зовсім не змінився. Дивилася на жовтіючий ліс, вдихала особливе повітря дитинства, і їй було добре.
– А ти як? Щось я все про наших. Розкажи про себе. – сказав Сергій, підливаючи чаю.
– Та особливо й розповідати нема про що. – сказала Катя, а потім розповіла все. – Загалом обнулитися приїхала. Не так все пішло, як хотілося. Хочу виправити, доки не пізно.
– Молодець. Ніколи не пізно. – схвалив Сергій. Його телефон брязнув. Сергій глянув на екран. – Мені час. – Сказав він, вибачаючись. – Куди тебе довезти? На зупинку?
– До дому назад. Ще там побуду. – попросила Катя. «До дівчини своєї поспішає, мабуть. Звичайно, симпатичний такий і добрий», – подумала Катя.
Залишившись сама біля дому, Катя вирішила обстежити комору. Вона була невеликою, але добротною. З просторим коридорчиком. Катя оглянулася, побачила саморобну пічку і спробувала її розтопити. На її подив, вогонь зайнявся, дим тягнуло по довгій трубі, шо виходила на двір, винлядало наче нею користувалися лише вчора. Дуже швидко у комірчині стало тепло. Катя сиділа, дивлячись на вогники полум’я, що танцювали і відбивалися в її очах. Від цього здавалося, що в голові Каті дозрів хитрий план. І це було так.
– Здрастуйте, тітко Галю. Не впізнаєте мене? – Катя стояла перед прилавком сільської крамниці.
– Катерино? – примружилася продавщиня.
– Я. – посміхнулася Катя. – Вам змінниця не потрібна?
– Та ні, є в мене. Однокласниця твоя, до речі, Таня. А ти що повернутися вирішила?
– Вирішила. Роботу ось шукаю. – засмутилася Катя.
– Та ти на фермі спитай. У них завжди потрібні робочі руки.
– Дякую. – відповіла Катя та попрощалася. Микола Валерійович – це був тато Сергія. Ну, варіантів не було. Катя попрямувала у бік ферми.
– Катю, знову ти? – Зрадів Сергій, побачивши її. – А ти що ж не сказала, що до нас зайдеш? Разом би поїхали, я ж якраз сюди поспішав. У нас тут все автоматично, але нагляд все одно потрібний. Вечірня дійка. – Сергій розвів руками.
«Не до дівчини, значить, поспішав» – подумала Катя. І ця думка її втішила. А вголос сказала:
– Я вирішила залишитися. Тітка Галя мені сказала, що у вас є робота.
– Є. – посміхнувся Сергій. – Ходімо до батька, поговоримо.
– Катю, ти тут? – Почула Катя тихий голос Сергія.
– Тут. – Катя визирнула з вцілілої комірчини.
– Я ковдру тобі привіз, подушку. М’якше та тепліше. – Сергій стояв у вечірніх сутінках.
– А чай є? – Катя тихенько засміялася.
– Є. – розсміявся у відповідь Сергій.
– Нічого, обживуся. Поки що тут. Головне, що тепло, а там помаленьку і будинок приведу в порядок. Боргів, мабуть, накопичилося. – Катя вголос планувала.
– Ти молодець. – похвалив Сергій. – Смілива. Ти знаєш, я такий радий, що ти повернулася.
– Так? – здивувалася Катя.
– Так. Я ще тоді в сьомому класі в тебе закохався. Думав, треба ж, як пощастило, з найкрасивішим дівчиськом посадили. А потім все думав, може, колись повернешся. – Сергій глянув на Катю.
– А я повернулася. – Відповіла вона і взяла його за руку.
***
Катя вивчилася потім заочно у педагогічному, як і хотіла. Працює у тій самій школі, де навчалася колись сама. Навантаження, щоправда, велике не бере поки що, турбот багато. Господарство велике, троє дітлахів і чоловік чудовий. На місці старого обгорілого будинку давно височіє новий. З просторою верандою. Катя виходить туди вечорами і дивиться мрійливо у небо. «Ще буде і буде» – думає вона. От тільки на море їздять рідко. Їм і тут добре.
