«Емоцій їй захотілося», – ось так коротко описує чоловік нашу ситуацію. Я намагалася йому пояснити, що в сорок шість я ще б мала відчувати емоції, та й він також, але ж де поясниш.
А почалося все з того, що я кумі на свою долю пожалілася, бо приходжу до хати як стороння людина: діти виросли, а чоловік як тільки поїсть, то одразу в телефон чи спати. Каже, що втомлюється.
Наталя головою киває, а тоді й каже:
– А ти вечерю романтичну приготуй.
– Та готувала я, – махаю я рукою, – спитав чи то Стрітення по новому календарю. Я навіть засміялася, бо думала, що він так недоладно жартує, а той ні, справді не розуміє, що сталося.
– То в кіно його запрошуй, в театр.
– Запрошувала. Питає чи я маю так багато грошей, що не маю куди їх діти. «Тоді дай мені я знайду їм толк», – каже.
– Тоді купи собі щось гарне та покажися йому.
– О ні, він тоді чеки шукатиме, а як ціни побачить, то може й кондратій вхопити.
– Ну, тоді й живи отак наймичкою, я тобі що тут пораджу?
Я нічого кумі не сказала, але мене її слова зачепили. Яка я наймичка, якщо я господиня у домі? Та без мене нічого не вирішується, бо я все маю під контролем: коли комуналку платити, коли лічильники міняти, коли показники давати, прибирання, готування, купування. Чоловік без мене шкарпетки не знайде.
Хоча мені тепер легше, бо вже діти поїхали вчитися, то мені лиш на дві людини готувати, але ось так собі до голови взяла, що я ж іще й жінка і людина.
Михайло звик, що я зайнята дітьми і як справа до розмови, то він завжди казав:
– Твоє діло діти, ти куди носа пхаєш?
І я замовкала, не хотіла сперечатися, бо характер у нього запальний. А тепер щось розпитую, а він й далі своє:
– Тобі того треба?
І ось я вирішила, що я маю найперше бути жінкою, а вже потім всім іншим. Записалася в басейн, в салони краси, ходжу з кумою на концерти, а Михайло тоді мені й каже:
– Вечері нема, холодильник порожній, а ти собі на голові гніздо навила і тішишся?
– Тобі не подобається?, – спитала я його.
– Ні, не подобається. Ще й з тебе люди потішаються, що ти за таке ще й гроші заплатила.
Я глянула на себе в дзеркало і мені та жінка сподобалася. І зачіска мені пасує, я завжди мріяла мати кучері, але завжди було шкода грошей на салон.
– Невже я тобі зовсім не подобаюся?, – спитала я чоловіка.
– Чесно?
– Так.
– Зовсім. Що ти з собою зробила? Мені потрібна жінка, а не фіфа.
– Тобі потрібна кухарка, прачка і прибиральниця.
– То й що? Хіба то не жіноча робота?
– Може, й жіноча, але за неї платять, як не грошима, то увагою. А ти мені як віддячуєш?
– Я тобі зарплату даю, я ще щось маю робити? На голові ходити?
Я чи не вперше зрозуміла, що між нами таки прірва непорозуміння.
Михайло вже кілька місяців живе в матері, там йому зручно, бо мама завжди приготує і прибере та дає виспатися. Це мені свекруха переказувала, просила мене взятися за голову і не бути в людей на язиці.
– Тобі роки на носі, дітей скоро видаватимеш заміж, а ти що з себе робиш? Ще як свати дізнаються, що ти витворяєш…
А мені от цікаво – що я витворяю? Нарешті виділяю на себе гроші зі своєї зарплати? Нарешті кажу, що я стомилася? Нарешті кажу, що хочу більшого? Це і є така велика крамола? Що ви про це скажете?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
