Живемо з чоловіком 11 років. У нас двоє дітей. Є свій будинок, який в червні взяли на виплату. Так вийшло, що в липні ми в один день написали заяву на звільнення на роботі, де ми працювали разом.
Ще тоді я проходила комісію на новій роботі, він же зателефонував знайомому щодо роботи зі зручним йому графіком. Знайомий пообіцяв передзвонити, як що-небудь звільниться. Ну чоловік і чекав дзвінка. Тим часом у мене був підробіток, і в той же час продали батьківську квартиру. Так що жити було на що.
Минуло 2 місяці, я влаштувалася на роботу, залишила і підробіток після роботи. А чоловік як сидів чекав, так і чекає. Містечко у нас маленьке, по основних місцях роботи пройшлися, немає місць. Влаштувався до підприємця на установку дверей і вікон, є замовлення – є робота, немає замовлень – немає роботи. Оплата кожного разу по-різному. Також шабашки в міру можливості.
Каменем спотикання у нас завжди був побут. Коли він працював, а я сиділа вдома, всю домашню роботу виконувала сама, допомоги не просила. І він завжди був чимось незадоволений. То підлога не помита, то посуд, то крихти зі столу не прибрала. А якщо не приготувала вечерю, тиждень розмовляти не буде.
Але зараз я працюю, а Степан сидить удома. При цьому дорікаючи мені тим, що вдома від ранку йому залишена ціла гора посуду. Я намагаюся поговорити з ним, переконати, що він не правий. Одна людина працює, а інша вдома сидить, значить домашня робота, в тому числі, приготування на його плечах.
Він тут же починає злитися, що тоді всю чоловічу роботу виконуватимеш ти (тягати дрова, чистити сніг, мити машину). Єдине, в чому моя помилка і я її визнаю, що в пориві сварки, я завжди нагадую йому, що я працюю і заробляю, а він перебивається дрібними заробітками, тим самим дошкуляючи йому.
Допоможіть розсудити, хто з нас правий?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
