Заросле сливняком подвір’я і бур’яни вищі за паркан. Вікна дивились на Станіславу чорними проваллями облуплених рам. Намагалась відчинити древню хвіртку, а та впала у двір потягнувши за собою зогнилий стовпчик і добру половину паркану. Станіслава дивиться на все і сльози втирає: “Вдома! Дякую вам сили Небесні! Нарешті я вдома”

Заросле сливняком подвір’я і бур’яни вищі за паркан. Вікна дивились на Станіславу чорними проваллями облуплених рам. Намагалась відчинити древню хвіртку, а та впала у двір потягнувши за собою зогнилий стовпчик і добру половину паркану.

Станіслава дивиться на все і сльози втирає: “Вдома! Дякую вам сили Небесні! Нарешті я вдома”.

— Ой, – почула з-за спини коли піднявши дві важезні торби намагалась пробратись по тому, що раніше було стежиною до дверей, – А ви хто? Чи не наша нова сусідка? А чого так рано приїхали, – тараторила без зупину молодиця і вже забирала з рук отетерілої Станіслави її сумки і тягла їх кудись у бік. – Ми вас лиш за місяць чекали, ще й не підготували нічого. Чого ж ви так рано приїхали?

Станіслава намагалась вставити хоч слово між дрібним горохом балачки сусідки, але де там? Та ставила запитання і не отримавши відповідь ставила нове, попутно щось розповідаючи і тут же між іншим уже гукала якусь жінку спиняючи перехожого чоловіка і тут-таки кудись телефонуючи.

— Так, так! – уже чує геть розгублена Станіслава, – приїхала у Дяченкову хату. Я її до себе поки заберу. Тиждень два а там поки все зробимо, томй переїде. Петро мій з мужиками домовились узавтра подвір’я розчистять, а ми вже з дівчатами у домі лад наведемо. Там груба яка? Хороша? То ми перевіримо. А дрова коли підвезуть?

Не минуло й години, як Марія, а саме так звали ту жінку що зустріла Станіславу, уже познайомила її зі своєю родиною. Тисячі разів вибачилась що не встигли підготувати дім до її приїзду і запевнила, що Станіславі нема про що переживати – село у них хоч маленьке, але люди як одна велика родина і їй допоможуть.

Станіслава і слова мовити не могла. Сльози, які здавалось усі виплакані вилиті у темних підвалах розбoмбленого Маріуполя самі собою котились по щоках. Лиш і могла, що тихо повторювати:

— Дякую. Дякую, вам!

Станіслава воліє не згадувати той період. Навіть думками не дозволяє собі туди повертатись. Темні підвали, звуки літаків, вибyхи, холод, голод і безнадія. Вона вийшла з пекла морем. Холодним морем брела з сім’єю з якою волею долі у той день стали найріднішими, найближчими людьми на всьому білому світі. Вийшли, врятувались, змогли!

Щойно донька почула голос матері у трубці мало свідомість не втратила – місяць жодної звістки, а тут жива і їде до неї. У Станіслави одна єдина донечка-сонечко Анастасія. Вже років десять як вийшла заміж і живе у Португалії. Працює в одному з місцевих готелів і завжди кличе маму до себе:

— Ти не уявляєш, як тут прекрасно. Мамо, переїжджай до мене. Повір, ти ніколи не пошкодуєш.

Станіслава слухала раділа за свою дитину, але їздила лиш на гостину. Вона ніколи не могла уявити себе десь поза-межами рідної країни. Приїхавши, уже на третій день хотіла назад. Туди де саме повітря інше. Де небо блакитне по-іншому. Де зірки не такі холодні, а пташки співають краще.

Анастасія з родиною забрали Станіславу з Литви. Багато плакали багато говорили, а ще більше мовчали. Донька бачила в очах мами усе, що та пережила і хотіла б допомогти, розрадити, а як і сама не знала. А Станіслава замкнулась. Бродила годинами по пісчаних пляжах і слухала море. Їй тільки біля нього було тепліше і спокійніше. Лиш воно у цій чужій країні було для неї рідним по-справжньому.

— Я їду додому, – ошелешить одного дня після довгої прогулянки свою доньку, – Не можу тут. Не можу, зрозумій. Мені додому треба, я тут зачахну, пропаду. Я відчуваю як покидають мене сили. Як пустка що всередині розростається і стає все більшою. Мені додому потрібно, доню.

Анастасія не зрозуміє. Який дім? Куди їхати, на згарище? Будуть відраджувати, просити, вмовляти, але Станіслава залишиться непохитно. Зрештою одного дня сама знайде хатину у малесенькому селі на Черкащині і домовиться про придбання. Донька буде категорично проти, але Станіслава поїде, бо нехай у неї не залишилось рідних стін, проте у неї ще є її рідна Україна. Є люди, хоч чужі і незнайомі, але усі рідні і близькі. Є повітря, яке пахне домом, є блакитне небо і жовте поле Батьківщини.

Уже два місяці проживає у своєму новому домі Станіслава. Донька вже приїздила, докупили необхідної техніки і гойдалку у сад. Дім і двір уже не впізнати, ще багато роботи, але це й добре, адже трудитись біля свого – за щастя.

— Я нарешті тебе зрозуміла, – скаже одного серпневого вечора Анастасія сидячи на гойдалці в саду. – Я тепер відчула, мамо…

Вона так і не зможе договорити, чи то від сліз, чи то заслухавшись звуками серпневої ночі.

Анна К.

11,09,2022

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page