Анастасія Іванівна з сумом збирала свої речі. Син забирав її до себе, у місто. Сказав, що йому ніколи приїжджати до неї в село, а з ним вона й сама буде під наглядом і з однорічним сином допоможе. Начебто вона йому потрібна. Жінка все своє життя прожила в селі і життя в місті було не для неї. Їй подобалися простори, своя земля і своє невелике господарство: курочки та Барсик з Тузиком. І вона дуже сподівалася, що скоро повернеться Марійка і вона поїде додому.
Раніше Марія, старша донька жінки, приїжджала до неї частіше, у всьому допомагала, привозила гостинці. А три місяці тому поїхала у відрядження за кордон і попросила Степана, свого брата, пригледіти за матір’ю, поки її не буде. Обіцяла за півроку повернутися. А Степанкові ніколи, у нього робота, сім’я, маленька дитина. Сказав, що коли Марійка приїде, вона знову може поїхати в село. Тільки це й втішало.
Перед від’їздом Анастасія Іванівна попросила сусідку доглянути за будинком та за господарством. «Це приблизно на 3 місяці» – попередила вона жінку. Та, звичайно ж, погодилася, адже вони завжди одна одній у всьому допомагали.
Минув місяць після її переїзду в місто. Анастасії Іванівні було дуже важко жити в чужому домі. Господиня — дружина сина, а вона ніби як тягар у їхній сім’ї. І що не зробить – все не так. І скільки не віддасть – все мало. Як довідалися, що в неї з собою є відкладені на чорний день гроші, то забрали все до копійки. Не силою, ні.
Вони попросили, сказали, що їм вони дуже потрібні. Ну, а як вона їм відмовить. Син возив її до нотаріуса, у якого жінка підписала якісь папери. Вона толком і не зрозуміла які, Степан запевнив її, що так треба.
А за два тижні зателефонувала сусідка і сказала, що в село приїжджав Степан з покупцями, бо хоче продати її будинок. Анастасія Іванівна здивувалася, адже він їй нічого про це не казав. Увечері просто спитала у сина. А він і не заперечував, сказав, що вона сама підписала довіреність на продаж будинку. Анастасія Іванівна розплакалася, просила не продавати будинок та відвезти її назад. А Степан почав на неї шипіти, мовляв, йому потрібні гроші, а вона тільки про себе й думає.
— Синочку, та я тобі віддала все, що в мене було, — благала Анастасія Іванівна. — Не позбавляй мене мого куточка, дочекайся, поки мене не стане, тоді і продаси будинок.
— Мені потрібні гроші, а ти за свою розвалюху вчепилася. Ти — самолюбка! – перейшов на вищу тональність Степан.
Анастасія Іванівна зітхала. І що вона упустила, коли виховувала сина? Йому завжди діставався найкращий шматок, навіть для Марійки вона стільки не робила, скільки для нього.
— Давай хоча б сестру дочекаєшся, може вона щось підкаже, — знову благала Анастасія Іванівна, сподіваючись, що Марійка зможе порозумітися з братом. Він її завжди побоювався і дослухався до неї.
— Ні! Все вже вирішено. — відрізав Степа, забрав у матері телефон і пішов у свою кімнату. Йому не хотілося думати про те, що буде далі, але він знав, що Марійка буде категорично проти і навіть сваритиметься. Але йому потрібно було продати будинок саме зараз, доки її не було в країні. І навіть якщо вони потім перестануть з сестрою спілкуватися, то невелика втрата, він і так із нею майже не спілкується. А там гляди, і сестра забере матір, а він залишиться у виграші: і гроші з дому отримає, і маму доглядати не доведеться.
Коли старша донька приїхала з відрядження, вона насамперед поїхала до брата, щоб забрати матір і відвезти її до села. Вона вже знала, що Степан забрав матір, але не знала, що він продав будинок. А коли жінка дізналася про те, що сталося, її здивуванню не було меж. Вона не могла зрозуміти, як він міг так вчинити з матір’ю. Давши йому доброго прочухана, вона забрала матір і поїхала.
Наступного дня Марійка поїхала до села та поговорила з новими мешканцями. Вона пояснила новим власникам всю ситуацію і запропонувала їм два варіанти: або вона викуповує назад цей будинок, або через суд анулює угоду і гроші вони отримають не скоро. Ті обрали перший варіант, тим паче, що Марійка відшкодувала їм усі витрати.
Анастасія Іванівна зі сльозами на очах знову ввійшла до свого будинку як господиня. Тузик радісно зустрічав її гавкотом, а Барсик муркотів і терся об ноги. Сусідка радісно обіймала стареньку, а Марійка витирала сльози радості – для неї найбільше щастя – це щастя її матері. І не важливо, що їй довелося взяти позику, щоб викупити рідну оселю. Зате вона знає, що її мама житиме в милому її серцю будинку. Щоправда донька оформила його на себе, щоб Степан більше не смів зазіхати на батьківське житло.
Фото ілюстративне.
