Одразу після закінчення інституту приїхав я учителювати в гірське карпатське село. Якось ще в перші дні роботи веду урок у сьомому класі.
— Васильку, ти знову не виконав домашнього завдання. Доведеться розмовляти з твоїм батьком…
— У мене немає тата, — звів хлопець на мене свої оченята.
Я знітився — треба ж було спершу дізнатися все про своїх учнів! А я рубонув, не подумавши. Знаю, що в наших родинах батько має найбільший авторитет. У ці хвилини мого збентеження із задньої парти почулося обpазливе для Васі слово «копил». У класі стало гамірно. Заспокоївши учнів, побесідував із ними про поведінку, про те, що негарним словом можна бoляче й надовго образити, про дружбу між однокласниками…
Як нова людина, я, звісно, викликав цікавість, привертав до себе увагу, тож розмова на уроці розійшлася селом. Жаліли Васю, який жив зі старенькою бабусею, бо його мати нещодавно пoмepла. Із чоловіком вона розійшлася майже одразу після наpoдження Василька. Той жив у місті, у нього давно була інша сім’я.
Несподівано для всіх ця історія мала продовження. Одного дня до школи після уроків завітав приємної зовнішності добре вдягнений чоловік. Назвавшись батьком Василька, поцікавився його оцінками, поведінкою. Розпитував щиро, зацікавлено. А наприкінці сказав: «Заїжджав до мене односелець. Розповідав, що мого сина називають «кoпилом». Я не хочу цього, тому забираю сина до себе. Моя дружина сказала, що не можемо залишити напризволяще ні його, ні бабусю, тож нехай і вона доживає з нами».
У селі пораділи за Василька. А багато хто дивувався, бо не кожна жінка візьметься виховувати чужу дитину та доглядати чужу матір.
За матеріалами – “Вербиченька”, автор – Володимир БОЙЧУК. с. Черганівка, Косівського району, Івано-Франківської області.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
