— Здайся, синку! – просила Валентина, а у відповідь чула тишу, яка була красномовнішою за будь-які слова, – Здайся, прошу тебе! Проти кого ти підеш? Ти ж виріс тут. З Тимуром з однієї миски їв. Ти ж усе своїми очима бачив, нічого не змінилось. Здайся, синку!
Максим мовчав. Слухавку підіймав, був готовий говорити про здоров’я про погоду, про пташок і парад планет, але щойно мова заходила про найголовніше – замовкав.
Вона себе картала. Ох, як же вона себе картала за той учинок. Вона ж хотіла для нього якнайкраще, хіба ж знала, що так усе поверне?
Максим ніколи не був їй сином, але він був її дитиною, ледь не від народження. Валентина не мала дітей. Жили з Дмитром вони гарно, але от діточок у них не було. Для неї рідними стали діти сусідки. Ледь не з пелюшок вона їх бавила. Галька залиє за комір і може місяцями світу білого не бачити, а Валентина бавила трьох сусідських діток. Годувала, одягала навчала. Згодом, коли Галина все ж завіялась світами і знати про себе не давала, діток забрати хотіли, але Валентина з Дмитром змогли, хоч і складно було, оформити опіку над малими.
Максим найстаршим був і найвідповідальнішим. Валентину одразу мамою став називати. Допомагав у всьому. І на городі він перший і біля скотини. У навчанні сам не відставав і меншим допомагав.
— Я розумію, мамо. – не раз казав заплаканій від його слів Валентині, – Розумію, що ви нас урятували, скільки жити буду – пам’ятатиму. Ви наша справжня мама. Я віддячу. Обіцяю, як тільки виросту – ви ні в чому нужди, мамо. не знатимете.
Він саме школу закінчував, як у село поклонитись місцю вічного спочинку батьків приїхала Валентинова сестра з Росії. Рішення прийшло саме-собою. Ніби от воно уже було і очікувало, доки Валентина його озвучить.
— Ні-і-і-н, а Ніно, – звернулась до сестри, – А може ти Максима з собою забереш. Він учитись хоче. Військовим мріє стати. а твій Сашко якраз у військовому інституті працює. Сама бачиш, хлопець толковий. З ним клопоту не матимеш.
Ніна погодилась, звісно. Оформлення усіх необхідних паперів зайняло багато часу, але Максим таки здійснив свою мрію – пішов у військовий ВИШ.
— Максимку, – телефонує до нього вкотре, – Я знаю, я чула, що у вас мобілізація. Я дядька Сашка прошу, Ніну… Тебе прошу Максиме – не йди сюди.
А він мовчить. Одного разу почав доводити їй щось, запевняти у чомусь підійнявши і Русь Київську і дідів, що захищали і про світовий порядок згадав і про історичну справедливість загнув.
— Ви, мамо, – сказав в останній розмові, – Просто не розумієте нічого. Нам тут усю правду кажуть. Нічого, мамо, звільнимо вас і ти все зрозумієш.
Валентина клала слухавку і відкривала останні фото Тимура, молодшого брата Максимового. Той уже сім місяців, як вдома не був. Телефонує звісно, але рідко. Про старшого брата і чути не хоче, каже, що ще під Києвом уся їхня частина його “правду” бачила.
А Валентина вкотре напише своєму старшому сину, сестрі, зятю. Ну повинен же бути хоч у когось із них глузд здоровий? А у відповідь дзвінка тиша.
— Давайте, мамо, про погоду, ваше здоров’я, пташок і сусідку Люсю. – скаже Максим у котре, – Ми вас звільнимо і ви все зрозумієте самі.
Ніби не її дитина з нею говорила, ніби підмінили, щойно кордон перетнув.
Автор, Анна К.
10,10,2022
Головна картинка ілюстративна.