Чекаючи на хліб у магазині, жіночки чомусь знову обговорювали Василинку, чи то її “жаліли”, чи то її “хвалили”, чи то їй “співчували”, чи то її осуджували – незрозуміло та й не так важливо.
Цікаво тільки, чому вона така “велика” в очах сусідів, близьких і далеких, і в усіх на язиці? Чи з нею щось не так, чи з людьми щось коїться? Заздрощі? Але чому ж там заздрити?
Василинка така непоказна, худенька, невисока… Навіть у школі була непомітна, не брала участь у жодних заходах і виступах класу, майже ніхто з нею не дружив, хіба що треба було домашнє завдання списати, вчилася в основному на “четвірки”, ніколи руки не піднімала, хоч знала матеріал, а легко вступила в медучилище на медсестру.
І це в той час, коли сільським батькам треба було добре постаратися, аби зібрати величеньку суму для донечок, щоб вступили та вивчилися, мали чисту роботу, в білому халатику, а не гнули спину в колгоспі чи важко працювали на заводі. А тут так пощастило чи просто не признаються, що мали якісь зв’язки?
Те, що Василинка, хоч і з небагатої сім’ї, але вчиться на медсестру, було квіточками білої заздрості. Це почуття достигало до зеленого кольору, коли Василинка вийшла заміж за високого красивого хлопця Василя, який недавно повернувся з армії.
Ровесниці саркастично посміхалися на цей збіг імен у молодят, але подумки дивувалися: ну що він у ній знайшов, напевне, вона його чимсь прив’язала, може, “залетіла”, може, причарувала.
Не одна дівчина поклала була око на цього парубка – хоч і нерішучий, але добродушний, тихий, хазяйновитий, не скупий, – гарний має бути з нього чоловік, можна ним крутити, як хотіти.
Дружини двох його старших братів живуть, як у Бога за пазухою, бо ті слухаються жінок у всьому, виконують всі їхні забаганки. То й Василь не може бути інакшим. І чому він саме цій сірій мишці дістався?
Виявляється, зовсім не тихоня й скромниця, а спритна й хитра ця Василинка, що так швидко захомутала його, хоч не пара вона такому хлопцеві, але вже нічого не поробиш.
Насправді, все було не так, як малювала буйна дівоча уява. З дівчатами Василь був несміливий і нерішучий, женитися зразу після армії не планував, хотів знайти роботу, твердо стати на ноги, бачив, як живеться старшим братам із їхніми дружинами-«пилками», думав, що всі такі прискіпливі, вимогливі та примхливі.
Та, виявляється, не всі такі, як його братові. На дискотеці побачив Василинку, Вона була така задумана, ніби перебувала в якомусь іншому, тільки їй доступному, власному світі, ніби й не чула музики й не помічала нікого навколо себе.
Він запросив її на танець, провів додому, вони розговорилися на різні теми: де навчаєшся, ким будеш, чого очікуєш від життя, чим цікавишся…
З нею було спокійно й легко, просто й затишно, не потрібно було щось удавати з себе, намагатися сподобатися, перейматися, чим привабити дівчину, що запропонувати їй.
Хлопець відчув, що його тягне до неї, що не хоче її втратити, тож краще їм одружитися. Василинці він теж припав до душі, тож погодилася вийти за нього заміж.
Молода сім’я жила біля її батьків, почали будувати власну хату. Чоловік уже працював водієм в райдержадміністрації, Василинка – в лікарні. Все складалося б добре, якби на їхнє подружнє життя не припали реформи.
Китайське прокляття підтверджувалося: почалися затримки зарплат, скорочення робочих місць, словом, лихі 90-ті. А в молодої сім’ї народжувалася діти, дитинка за дитинкою: перший – хлопчик Іванко, а кожні два роки дівчатко, дівчатко, дівчатко, а це декретні відпустки й відпустки. Тож сусідкам вистачало тем для зловтіхи та обмовлянь, бо, бачте, хлопчик – це гонорово, а дівчинка – то великі клопоти для батьків.
Та хай знає, так їй і треба, не все ж мед та ще й ложкою ласувати: обоє на роботі, батьки допомагають, хату будують… Словом, заздрість доспівала до червоного кольору.
– Чули, Василинка знов при надії, і знов дівчинкою. Зарплати затримують, люди ледве кінці з кінцями зводять, а їй байдуже, народжує та й народжує, чим ту дітвору годувати – не думає. Зате вся така чепурна, зачіска, ніби щойно з перукарні, і манікюр постійно має, ніби не в селі живе, а в міській квартирі з балконом.
– Медсестра, а не може собі зарадити, є ж якась рада, чи в крайньому разі в свою нічну зміну попросити лікаря, щоб все, як належить, зробив. То ніхто дома й не дізнається.
– Та яка операція? Ти її не знаєш? То для неї – великий гріх. Не бачиш, які вони всі набожні, щонеділі й у свята в церкві?
– Має доброго чоловіка та й батьків, що в господарстві пораються, то добре їй в декретах перебувати. Ні, щоб пошанувати тата й маму на старість, а вона на їх шиї зі своїми діточками сидить.
– Шкода Василя. Вже й випивати, кажуть, з того всього став. Возить велике начальство, а воно терпіти не буде. Вже й попередження йому було.
– Ото як звільнять з роботи, що та Василина з дітворою робити буде?
Але ці ж сусідки і родички до Василинки додому ледь не кожен день «добрий день»: поміряти тиск, послухати легені, а найчастіше, щоб прийшла вколоти чи поставити крапельницю.
Знають, що вона соромиться взяти плату за послугу, то інколи віддячують продуктами чи допомогою в господарстві, не забуваючи при нагоді похвалитися перед односельцями, як вони напомагалися їй та як надавалися всяких продуктів.
Але, головне, що чи не кожна хоче показати себе такою доброзичливою до Василинки, хоч до рани прикладай.
– Я, Василинко, так тебе захищаю, так заступаюся перед людьми, бо кажуть, нащо ти стільки дітей народжуєш. А я їм на те: та чоловік гарно заробляє, а вона – медсестра, – знає та вміє своїм дітям раду дати, коли захворіють, сама й вилікує. Та й батьків добрих має, що внуків залюбки бавлять. То чого їй не народжувати?
Василинка ніяковіє: а кому яке діло до моєї сім’ї, я що – прошу в них милостині для моїх дітей.
Та з кожним роком ставало все важче. Тесть із тещею вже не приховують незадоволення через дитячий галас, мовляв, на старість так хочеться спокою. Василині затримували зарплату й виплати на маленьку дитину, батькам – пенсії, а Василь через ті негаразди, через те, що ніяк не міг закінчити будівництво своєї хати, почав прикладатися до чарки.
Цьому ненароком посприяло високе начальство, яке він возив. За сприяння в бізнесі начальнику часто перепадав презент у вигляді дорогих напоїв, а той, у свою чергу ділився зі своїм безвідмовним водієм, чи просто платив йому за мовчання.
У барі світлиці назбиралося багато вишуканих напоїв, потім Василь став тягати звідти по пляшці й пригощати то братів, то сусідів, то друзів.
Василинка вже стала застерігати: «Чоловіче, в тебе син підростає, який приклад подаєш». Василь у відповідь: «Гаразд, Веселочко моя, більше не буду».
Жінка не часто чула від неговіркого Василя лагідні слова, але коли він, трохи захмелілий, називав її Веселинкою, Веселкою, аж розцвітала від зворушення, та ніби на крилах літала, щоб всю роботу сільську переробити задля спокою й злагоди в родині, а чоловік, справді, дотримував слово.
Коли хворіли діти, Василинчиної енергії на всіх і на все не вистачало. Батькам також уже бракувало сил і дітей бавити, і на городі справлятися, поки донька розривається між державною роботою і домашнім господарством. Якось жінка, повертаючись стомленою з поля, зайшла в магазин, вибрала морозиво.
– Одне? – здивувалася продавчиня, беручи гроші.
– Так, одне, для мене, зараз сама з’їм, бо така спека нестерпна на полі, що я геть заморилася, – відповіла Василинка, – а більше грошей з собою не взяла.
– Та я запишу в зошит, пізніше занесеш.
– Та ні, не треба, а то ще закручуся та й забуду повернути борг.
Жінка пішла, але тему для розмов залишила.
– Ото скупа. А ти бачила, – питає одна, – які в неї бур’яни? Було від чого заморитися. То якийсь жах, картоплі зовсім не видно, а моркву й цибулю той бур’ян геть заглушить. Зате які ручки гладкі й біленькі, і нігтики наманікюрені.
– Тому й морозиво «сама з’їм», – засміялася інша, – бо діточкам шкода купити, а на лаки різні вистачає.
Прийшла до неї вчора тиск поміряти, дивлюся: батьки на городі спину гнуть, а вона лежить на ліжку, маленьку, мовляв, присипляє, бо цілу нічку її животик болів, тож не виспалася дівчинка.
Наступного дня одна із тих жіночок прийшла до неї з дитиною та люб’язно так лепетала Василинці:
– А подивися малого, чи то не горлечко його болить, бо не хоче їсти, лише плаче.
– Дякую, Василинко. І як ти справляєшся з кількома, я тут одному не можу ради дати. Але наші люди геть не мудрі, кажуть: у Василини такі бур’яни вгуділи, ніби їх спеціально удобрювали. А я їм на те: а ви спробуйте і на роботі робити, і за дітей дбати.
Василинку так вколола та згадка про бур’яни, що не змогла зразу відрізати: а що кому до того, хтось за мене поле ті грядки, чому не переймається тим, що в нього під носом. Але вона не дозволяла собі довго роздумувати над чиїмись словами, бо вистачало своїх проблем.
Вже й старший Іванко до школи йде, а вони ще не перейшли до своєї хати. Через два роки до школи піде Маруся. Потрібно більше місця для школяриків. З батьками час від часу трапляються суперечки, ніби й дрібні, але вони з кожним днем частішають і загрожують перерости в конфлікт.
А Василь тримався, тримався, а далі вже став з роботи приходити напідпитку. На Василинчине «спам’ятайся, чоловіче, он скільки донечок маєш, хто їх заміж візьме, якщо татко не дбає про придане, а заглядає в чарку», він уже не тільки не зважав, а ще й лякав дружину, мовляв, будеш пиляти мене, залишу тебе й піду до розлученої недавно сусідки Оксани. «Що, що, залишиш мене й забереш з собою Івана? Ні, Іванка мені залиши, а донечками поділимося», – жінка на те. Василь аж стрепенувся: «Ти що, недочуваєш? Я не про Іванка, а про Оксану. Ай-ай-ай, що ти за мати, що дітей готова віддати?». «Та яка з мене мати, що я варта? Тому дітей тобі доручаю. А ти вже для них кращу маму знайдеш.» І на цей раз дружинині слова діяли на чоловіка, як холодний душ, тож взявся знову за свою хату, щоб мати нарешті свою оселю й не слухати бурчання тещі.
Коли Василь заходив у магазин, купував тільки продукти.
– І все? – хитро перепитувала продавчиня, – нічого не забув?
– Ні, а що? – дивувався чоловік.
– Та нічо, нічо, то я просто спитала.
Після того, як Василь вийшов з магазину, почалося активне обговорення версій, що cталося з багатодітним батьком, чому, як то було раніше, не пригощає дорогими наливками всіх, хто в магазині, з нагоди дня народження чи дня ангела когось із дітей.
– Шара урвалася, – жартували, – мабуть, закодували чоловіка, Василина постаралася.
Наступного дня якась із любителів шари знов у Василинки, нібито міряти тиск, а насправді, все в хаті порозглядати, чергову плітку озвучити і розказати, як вона хвалить її перед людьми. Зранку наступного дня сусідка з уже нормальним тиском у добрім здравії на зупинці ділилася враженнями:
– Бачили б ви, як Василинка свої дівчаток вишколила: налила в тазики води, влила шампуню – давайте, діти, прати, навіть найменша, якій три рочки, сукеночку з ляльки прала.
– Молодчина, що привчає до роботи, – хвалить одна.
– Ага, а коли малечі бавитися? Та ж має бути дитинство, – заперечує інша.
Словом, дня не було, щоб Василині кісточки не перемивали. Але до кульмінації тільки йшло, а розв’язка має бути щасливою, бо Василинка має незламну вдачу, залишається їй тільки навчитися ставити на місце своїх піарників. Язиків вона їм не вкоротись, звісно, але дасть зрозуміти, що розкусила їхнє лукавство і не потребує, щоб ті «захисники» доносили їй всі плітки про неї.
Тим часом наш Василь знову зірвався. Любив чоловік допомагати односельцям вирішувати справи завдяки своїм зв’язкам, а вони знали про його любов до вишуканих напоїв.
Домашній бар знову став поповнюватися. А чергова суперечка з тещею спонукала зятя скористатися подарунковим віскариком, щоб змінитити свою реальність у своїй голові.
Вся в повсякденних клопотах. Василинка не зразу звернула увагу на повеселілого чоловіка. На щастя, він у відпуску, а то знов були б проблеми на роботі. Але треба діяти, не запускати процес, і Василинка переходить до плану «Б».
Коли Василь дістав із бару пляшку, зручно вмостився біля журнального столика на дивані, до нього підсіла дружина з подібною красивою пляшечкою.
– Не зрозумів, – чоловік аж рота роззявив від несподіванки.
– А що – я також хочу “нерви полікувати”.
– Звідки це? У барі такого не було.
– Віддячили мені за уколи, рука, кажуть, у мене легка. Так що ми заслужили, коханий, цей релакс.
– А діти де? А як дівчатка зараз тебе побачать.
– Дітей з дідом і бабою я відправила до мого брата, щоб не заважали.
– “Гарна” ж ти мама.
– Атож! Мама від-по-чи-ва-є. Має право? Має!.
Василинка дістала коробку шоколадних цукерок і наповнила чарочку. Однак новоспечена любителька бокалу не врахувала, що вона для сусідок – “швидка допомога”. Тож візит “пацієнтки” з кризом цікавості не забарився. Але Василина не розгубилась, “зламався тонометр” сказала і випровадила “хвору” за двері, але та встигла помітити подружнє застілля.
Василь дорікнув дружині за порушення клятви Гіппократа, на що та відрізала, що досить з неї ролі матері Терези, в селі є фельдшер. На цих словах перехилила чарку, трохи скривилась, закусила цукерком.
Чоловік не відставав від дружини, тільки слідкував за її реакцією. А жінка, чого й слід було чекати, швидко “захмеліла”, почала верзти язиком, що заплітався почерез слово, всілякі нісенітниці.
Коли дітвора з дідусем і бабусею повернулися з гостей, Василь уже спав, а Василинка після випитого з красивої пляшечки з-під коньяку міцного чаю літала по хаті, як бджілка, щоб надолужити згаяний на виховний процес час для роботи.
Перед світанком Василинка з такою ж швидкістю приготувала сніданок школярикам і бутерброди, щоб у школі перекусили, двох менших відвела до мами, попросила її підіграти в “спектаклі”, потім знов лягла в ліжко, на столику розклала таблетки, рушник на голову, мовляв, після вчорашнього голова розколюється…
Коли прокинувся благовірний, побачив, у якому важкому стані дружина, злякався. А тут ще й теща з нотаціями: ото батьки, яке їхало, таке здибало, діти до школи ледь не запізнилися, пішли голодні, бо вона ж не може розірватися надвоє: у стайні корова реве недоєна, гуси й кури голодні, дітей до школи відправити треба, а донька і зять сплять до полудня, бо вчора собі таке свято влаштували, що про все на світі забули.
– Ото одне одного варте, – голосила жінка.
“Комедія” вдалася, зять каявся, просив пробачення, обіцяв виправитися, захищав дружину від тещиного “гніву”.
І справді, подружжя “взялося за розум”. Але репутація цієї пари впала нижче плінтуса, особливо Василинчина. Бо як тепер ій довіряти крапельницю ставити чи укол робити?
Тож на деякий час близькі Василинчині сусідки і навіть родички оздоровилися від головного болю, тиск не зашкалював ні в однієї.
Щоправда, у фельдшера прибавилося роботи: він ставив крапельниці й робив уколи. Незадурно, звичайно.
