Проте, мене ж виправдовують роки і обставини та й тепер я простягаю їй руку дружби, то навіщо старе згадувати?
Хто б міг подумати, що за два роки більше сталося подій у моєму житті, ніж за останні двадцять років. І це не з серії – купила машину і сходила на педикюр, ні, таких, що світ перевертають і уявлення про себе, як про людину.
Двадцять років тому я була впевненою в собі тридцятирічною жінкою, думала, що всього в житті досягну сама і поїхала на заробітки. Вдома залишила сина і чоловіка, які не хотіли нічого міняти, їх все влаштовувало, а мене ні.
І там я й зустріла Олега, гарного, розумного, доброго. Завжди хотіла мати такого чоловіка, який не просто обіцяє, а робить.
І мені геть не було до голови, що він одружений і у нього вдома діти, дружина. Вони там, далеко, а ми тут. В іншому світі, то й треба жити тут і зараз.
Так я йому казала і він погоджувався. Ми ні слова не казали нікому про наші стосунки, тішилися ними роки, їздили додому до своїх і рвалися назад на чужину, бо там були ми, рідні і кохані. А порізно я була нещасливою дружиною, а він таким же чоловіком.
Наші половинки тішилися тим, що на них отак заробляють гроші, поки вони горі пупа лежать.
Все було чудово до того моменту, поки я не зрозуміла, що чекаю від Олега дитину. В той період я думала, що ось та мить, найважча, коли треба робити вибір такий очевидний, але що там далі, яким ми будемо подружжям?
Про те, що Олег покине заради мене дружину я навіть не сумнівалася, але його реакція мене вразила.
– Дитина? Ти серйозно? Мені не треба ніяких дітей, у мене є. Ми дорослі люди і давай будемо думати раціонально. Ось тобі гроші, а я маю їхати в Україну, терміново.
Чи так обставини склалися, чи справді у нього щось було з батьком, я вже й не хотіла знати. Бо це було не принципово. Важливо було те, що він мене покинув саму вирішувати те, що сам і спричинив.
Чим він відрізнявся від мого чоловіка, який мені був такий нелюбий? Мій чоловік сина свого ростив, хоч і на мої гроші, але піклувався про нього вдень і ніч, а тут вирішуй сама.
Може в мені вже материнство заграло з новою силою, але я вирішила дитину залишити. Думала, що попрацюю трохи і далі вернуся додому, а мій чоловік дитину прийме, а як ні, то залишиться без грошей, все одно по закону дитину запишуть на нього.
А далі власник нашого будинку побачив мене вже достатньо «великою» і почав вітати, а я й сказала, що нема з чим, бо батько дитини відмовився від нас. І тоді Томас так на мене глянув і каже:
– Я тобі допоможу з дитиною. Лишайся тут.
І отак несподівано я стала його дружиною. Томас не міг мати дітей, тому до моєї доньки ставився просто чудово і вважав її своєю, вона його просто обожнює і вважає справжнім батьком. Про Олега я й забула думати, як тут повідомлення від нього:
«Прихисти моїх рідних, я не можу виїхати. Дуже тебе прошу».
Що відповіти? Як відписати і що думати? В голові за ті кілька секунд пронеслися тисячі картин і образів, старі образи і щасливі миті, кохання і зрада. Написала: «Так, я там же, де ти мене й покинув».
І заблокувала його. Вирішила, як згадає адресу, то я прийму їх, а як ні, як я лиш для того аби прихистити їх, то хай шукає когось іншого, може у нього таких як я було багато.
Але згадав і приїхали його дружина і двоє дорослих дітей.
Я все гадала – чи знає вона чи ні? Невже вона думає, що чоловік роки живе на чужині і вірний їй?
Але те, що я побачила дало мені відповідь – так, вона думала, що він вірний, бо вона й досі була вродливою жінкою.
І на друге питання я теж отримала відповідь – так, вона знала. Я зрозуміла по тому. Як вона стерпнулася на слові «спальня».
Я була ввічлива, а вона мовчазна. Приглядалася до моєї доньки і просила знайти їй роботу, на що я радо погодилася.
Я все чекала, коли буде та серйозна розмова і що взагалі казати? Збрехати, що він завжди її любив, а я просто так? Але я не хотіла те минуле й ворушити. Було й було, мені головне, що є зараз.
Але минали дні, а ми так і ходили мовчки одна поза другу, робили вигляд, що немає слона в кімнаті. Далі вони з’їхали. Знайшли інший будинок і сказали, що так буде краще для всіх.
Я дала все, що могла, адже у нас збирали багато допомоги для таких людей, тому були й ковдри і навіть непогані меблі. Том допомагав те все грузити і переставляти. Він так і не зрозумів, що то були за люди, а я й не пояснювала, головне, що поїхали. Олега я так і не розблокувала, не хочу ворушити минуле.
Отак закінчується неземне кохання, ніяковістю і полегкістю, коли найменша згадка про нього, зачиняє перед вами двері.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
