Славік стояв на зупинці і мерз. Це ж треба було одягнути сьогодні коротку куртку, а тут ще автобус затримується… Робочий день видався важкий, автобус ніяк не з’являвся, філейні частини мерзли все сильніше. Цей набір обставин сам по собі міг звалити в меланхолію. Але останні кілка хвилин Славіка стало турбувати ще щось. Що? Він раптом зрозумів – розмова двох хлопців поруч. Один зі смаком описував поїздку в Карлові Вари, інший доводив переваги іспанських курортів.
Здається, говорили вони трохи голосніше потрібного. Але Славко був ще мало досвідчений життям: чужі хвастощі укололи в ті самі точки, куди і були направлені. Його пронизала нездорова заздрість.
Життя малювалося суцільною невдачею: раннє одруження, двоє дітей одне за іншим, необхідність мотатися на заробітки, щоб якось годувати сім’ю. Що він бачив у свої 24 роки? Нікуди не їздив, не відпочивав, не вдягався з шиком, не ходив у ресторани… Робота, робота – і так до нестями, а в перервах дім: треба будуватися – діти! Від батьків йому палаців не дісталося. Та й тут тулитися доводилося у дядька на дачі – в крихітній комірчині під сходами.
Славік поворушив ногою і відчув, що вона ще болить. Від цього потік сумних думок хлинув сильніше, і в деталях згадалося, як невдало стрибнув, як півдня кульгав і мучився без напарника, а потім ще затримали на півтори години… безмірна купа нещасть вінчала замерзлого Славка.
– Вечір добрий, – поруч виник дідусь Ігор, земляк із сусідньої бригади.
– Що в ньому доброго? – гавкнув Славік.
Вийшло досить вороже. Дід поруч залементував розгублено, і Славіку стало соромно. Чим завинив дідусь Ігор? Йому вже під сімдесят, а також ось мотається сюди на заробітки – втомлюється, живе без зручностей, терпить понаднормові і невдоволення начальства. Здається, був він успішним підприємцем, але розорився. А потім не стало сина його. Тепер дід працює, щоб допомагати онукам. І ще дякує Богові, що в свої роки знаходить роботу.
– Немає щастя в житті, – Славік буркнув це трохи вибачаючись.
– Та ти що?! – життєрадісно вигукнув дід, полегшено видихнувши. – А яєчня з салом ?! І хто вчора хвалився, що хороші вікна дешево поставив?
– Ну і що? Вікна!.. Люди, он, по курортах катаються…
– Хе-хе, знаємо ми ці курорти. Всі відпускні потратять і в борги залізуть, а як там пощастить, ще невідомо. Кому бруд попадеться, кому хамство,… а кому – свій власний поганий настрій. Перестань! Там добре, де нас немає. О, автобус!
Піднімаючись в автобус, Славік думав: добре, що тоді одружився. Дружина у нього – золото, дітей він дуже любить, з роботою тут пощастило, дім майже добудований – але ж йому всього 24 роки. Все-таки він везучий. Взяти хоча б і сьогоднішній день: чоловік цей, в краватці, що приїхав уже ввечері, подзвонив кудись і строго так велів дати йому, Славкові, напарника. Поспівчував, значить. Дякую брате!
В автобусі Славік не посмів сісти, щоб не піддатися наріканням за свою молодість. Але дідусь Ігор раптом спритно штовхнув його до вікна: «Сідай, не кульгай», – і сів поруч, відгородивши від інших, спраглих справедливості і зручностей, громадян. Нагріте кимось сидіння разом заспокоїло ниючу ногу. Кілька секунд Славік прислухався до того, як відступали хворобливі відчуття, і невміло дякував Господу. Потім згадав, що в його комірчині ще тепліше і що всього через півгодини він буде сидіти там і їсти гарячу яєчню з салом. І посміхнувся до самих вух.
Автор: Черниця Наталія.
Фото ілюстративне.
