Зі мною навіть не син, невістка розмовляла цього разу. Куди й ділась люба і вихована Валерія, на її місці була чужа прагматична і не надто вихована людина: “Знову ви? Та скільки ж можна? Чи ви минулого разу не почули добре? Грошей немає. Крапка!”.
Коли Неля повернулась із України в Італію на заробітки, ми були щиро здивовані, адже ще рік тому ця жінка їхала в Україну назавжди.
— У доньки уже й магазин свій є, і квартиру я їм придбала. Чого мушу чужим людям годити, як уже й самі не з бідного десятку? Донька давно кличе додому. Зуміла я виростити хорошу дитину, – казала вона гордо.
Та от по поверненні ми її не впізнавали. Погляд згас, навіть розмовляла інакше. А потім, так узагалі почули ми від неї, що з Італії і на той світ піде, вдома вона нікому не потрібна.
Я ж дивилась на Нелю і раділа, що маю двох синів і значно кращих за доньку подруги. Вже так, як вони мене люблять і шанують, то ж ні в кого такого щастя.
Приїду, а невістки не знають, куди ж мене посадити і чим догодити своїй мамі. В одного на гостині, а інший ображається, що так довго, кличе вже до себе, ще й приїде, забере.
Тому й не шкодувала я своїм дітям нічого. Подруги гроші собі відкладають, а от я того не робила і не збиралась – знала, що маю горну старість за такими дітьми.
Їхала додому на зовсім і спокійною, і щасливою. Синам одразу сказала, що вже назавжди і маю для них хорошого сюрприза. Зустріли мене, що особу королівську. Ще тільки перед бусом доріжки червоної не було.
Я побула місяць у одного сина, а коли їхала до другого, то три тисячі євро йому дала. Гроші ті отримала, як з роботи звільнялась і була дуже горда, що можу синам от так гарно допомогти.
Ті самі три тисячі я й меншому вручила погостювавши, а потім поїхала в село, в свою хату жити на зовсім. От тільки мусила я вже за тиждень знову у столицю їхати, бо ж спину мені прихопило.
Потрапила я у стаціонар і мусила б там бути місяць, однак швидко виписалась, бо діти відмовились оплачувати моє там перебування:
— Мамо, ти ціни бачила? Скільки то заробляти потрібно, аби те все оплатити? Може давай, якось скромніше, а? Ми не багатії.
Поїхала я додому, довго приходила в себе після того випадку. Ображалась на синів, хлипала в подушку, але ж здоров’я від того не покращувалось, щось потрібно було робити.
Зателефонувала я до старшого сина попросила його приїхати за мною і відвезти у містечко наше. Можливо, там знайду якийсь дешевший варіант, бо здоров’я погіршувалось.
Та от син послався на зайнятість і на те, що не має грошей на бензин, аби до мене приїхати. Сказав, що звернутись я мушу до меншого брата його, бо той має зарплатню якраз у двадцятих числах.
Ну а там невістка трубку взяла і давай мене сповідати за те, що я взагалі ї турбую у фінансових питаннях. Мовляв, мені вже було сказано, що в них ні копійки, а я совісті не маю і все телефоную з одним і тим же проханням.
От і стою я перед вибором: як мені бути? Квартири у яких сини мої проживають на мене записані, то придбана мною власність. От як, виселяти їх? Здавати те житло в оренду, бо вже й хліба не маю за що придбати?
Та чи не втрачу я своїх дітей назавжди? А якщо образяться, забудуть про матір?
От я к мені вчинити, скажіть?
Головна картинка ілюстративна.