Ми робимо це по телефону, а з появою месенджерів так навіть і дзвонити не доводиться – просто пишемо побажання та шлемо милі листівки. Сказати, що я нещасна від того, що не відчуваю зв’язку з родиною, не можу. Я просто виросла у холодному домі.
У нашій родині (нас було четверо – мама, тато, сестра та я) не було якихось теплих сімейних традицій, які як клей зазвичай склеюють родичів. В інших сім’ях, наприклад, усі родичі збиралися разом на Новий рік. Ми ж ніколи нікого не запрошували у гості. Мама казала, що родичі живуть далеко. Насправді мама просто не любила приймати гостей, накривати стіл та мити за ними посуд.
У нас не було сімейного рецепту, страви, яку я могла б пам’ятати як улюблену чи як особливу. На кожне свято готувалася така сама їжа, яку можна було поїсти в будь-який інший день, батьки не вважали Олів’є новорічним салатом і могли приготувати його і у звичайний день. А на той самий Новий рік щоразу готувалося різне, без жодних традиційних страв.
Ми майже ніколи не вечеряли всі разом. Вечеряв кожен сам, коли повертався додому: діставав те, що було в холодильнику, і не чекав, коли підтягнеться вся сім’я зі змін та додаткових занять. Вечорами, якщо батьки не сварилися, тато сидів із телевізором, мама з книгою, а ми з сестрою робили уроки та шипіли одна на одну. Ми жили начебто кожен сам по собі, набір випадкових людей під одним дахом. Коли я згадую своє дитинство, я пам’ятаю його таким.
Те, що в мене ненормальна сім’я, я зрозуміла вже дорослою, коли познайомилася з сім’єю чоловіка. Це була повна протилежність моїй родині! І вони буквально були зіткані з традицій.
Традиції розпочиналися з порога. Будь-кому, хто входив у дім, першим питанням було: “чаю чи кави?”. Будь-кому! Хоч листоноші, який зайшов віддати листа. Якщо приходили родичі, сторона вже знала, скільки кому ложок кави і цукру класти. Поки ти роздягався в коридорі, на кухні вже весело дзвеніла ложечка, втішена твоїм приходом. Не встигав ти увійти на кухню, а тобі дбайливо підсували стілець, і ти розумів, що тобі раді.
Це почуття – що тобі завжди раді – було дивним і новим для мене. Коли я зрозуміла, що хочу залишитися в цій сім’ї назавжди, з’явилися традиції, пов’язані тільки зі мною: для мене завжди були відкладені ті ласощі, які я любила. “Лілечко, а ось і твоє варення – абрикосове з кісточками”, – говорила мама мого чоловіка, подаючи мені чай у “моїй” чашці і приносячи мені “мої” капці.
Щосуботи всі численні рідні збиралися у батьків чоловіка. Дівчата з ранку затівали прибирання, та якось задерикувато, з охотою; хлопчики готували дрова, носили воду, перевіряли замаринований з вечора шашлик, а після обов’язково кожному підносилася величезна чашка гарячого чаю. А потім, коли вся сім’я втомлена і задоволена збиралася в домі, всі хором сідали за стіл, на якому обов’язково, щосуботи був оселедець, цибулька, картопля з маслом і кропом, шашличок, дітям – лимонад, дорослим – щось веселіше.
Суботи в сім’ї чоловіка перетворювалися на таїнство затишку, тепла і любові до кожного, час пролітав швидко і водночас залишався в’язким, важким, розтягувався так, що можна було запам’ятати щохвилини, кожен сміх та погляд важливих тобі людей.
А на день народження свекрухи завжди були пісні. Вона була в районному хорі, і весь хор завжди приїжджав її привітати! Ну а Новий рік я навіть не знаю, як описати. Напевно, за концентрацією почуття спорідненості це було як десять суботніх днів одразу. Обов’язково ялинка – як таке може бути, щоб Новий рік без ялинки?
Обов’язково всією сім’єю весь місяць до цього клеїли гірлянди, кидали у стелю дощиком на ватці, вирізали сніжинки для вікон, готували іграшки на ялинку та подарунки всім родичам. Подарунки робили своїми руками – шарфики, шкарпетки, рукавички, гольники, фартушки. Сестри чоловіка весь грудень пурхали по дому, як феї та прикрашали його, як хотіли. Мама не перешкоджала, взагалі ніяк не забороняла їм розмальовувати, наприклад, дзеркала зубною пастою, завішувати саморобними гірляндами отвори дверей, прикрашати ялинку некрасивими з погляду дизайну речами.
А за ялинкою як їздили! Це також була традиція. Їхали певного дня до знайомого лісника і купували ту ялинку, яку схвалювала наймолодша донька. Вона ж давала ялинці ім’я. Так одного разу з лісу приїхала дуже кособока Лаура (на ім’я дружини Хосе Ігнасіо з “Просто Марії”) просто тому, що їй стало шкода залишати таку страшну, “яку точно вже ніхто не полюбить, крім нас”.
Потрапивши до них додому вперше, я немов Снігуронька почала танути. Мені подобалося у них буквально все – запах дому, безтурботність, з якою вони ставилися до побуту, їхній затишний безлад, який починав утворюватися практично відразу після прибирання, їх кава і чай з малиною, їх бутерброди з маслом, їхні теплі розмови один з одним ні про що і про все одночасно.
Я довго намагалася зрозуміти, в чому ж секрет такого затишку та тепла, яким була сповнена до країв родина чоловіка. Секрет, якого не було у моїй сім’ї. І через рік після весілля, здається, зрозуміла. У їхній традиції збиратися разом і радіти один одному. А приводів для цього завжди була маса. Приводами збиратися разом було просякнуте все їхнє життя. Завдяки цьому вони мали такий великий багаж спогадів, яких вистачило на багато років уперед, коли діти почали розлітатися все далі від батьківського гнізда. Але незмінно на день народження свекрухи та на Новий рік нас як магнітом тягне до батьківського дому. Навіть якщо ми не можемо приїхати, ми в ньому серцями.
Моїх батьків теж кликали на всі сімейні зустрічі до свекрухи, але вони не могли там довго бути. І щоразу поспішали під будь-яким приводом повернутися до свого звичного холодного дому. Якось вони зжилися зі своїми самотнім способом життя без свят і розмов по душах, їм було так комфортно. Але саме через цю їх холодність ми з сестрою виросли без особливих спогадів, без прихильності один до одного, тому що емоційна близькість народжується саме в таких моментах – коли ти ділиш із людиною не лише дах та холодильник, а й душу.
Не скажу, що в мене вийшло так добре, як у моєї свекрухи, створити безумовно теплий дім. Іноді у ньому дмуть досить холодні протяги. За сплеском радості, нестримного оптимізму та бажання влаштувати рідним свято, у мене незмінно наступають затяжні періоди апатії та бажання сховатися від усього світу.
І все ж таки головну традицію затишного дому – якомога частіше збиратися разом і бути уважними один до одного – я намагаюся підтримувати по мірі сил. Чекати на всіх рідних з теплою вечерею і іноді – з маленькими сюрпризами, зустрічати та обіймати їх біля порога, проводжати, помахавши у вікно, цілувати на ніч, читати вголос, ділитися секретами під пледом. Мені здається, саме в цьому секрет затишного дому, в який приємно повертатися – у маленьких ритуалах, що показують любов та прийняття. Але, може, й у чомусь ще?
Лілія Poманова.
Фото ілюстративне.
