Сутеніло. Ніч чорним покривалом огортала невеличке село, сховане в долині між верболозами.
Стихали голоси на вулицях, сита худоба тихо зітхала у хлівах, брехали собаки, а на краю села біля лісу стояла самотня хатина, похилена на один бік та оточена дерев’яним тином. У цьому незатишному будинку живе стара Ганна: маленька, згорблена, із обличчям, як печене яблуко, бабуся. Уже їй сил не стає фізично працювати, ноги ледве ходять. Та вже ж старенька постійно перебуває у русі, щось завжди робить на городі або на подвір’ї. Сусіди рідко заходять до неї в гості, у кожного свої клопоти. Тільки соціальний робітник майже щодня провідує стареньку, приносить свіжі продукти, допомагає по господарству.
За матеріалами – “Є”.
Довгими осінніми ночами, коли вітер завиває на горищі, стара Ганна лежить без сну, думки рояться в голові, випереджаючи одна одну. Згадується їй дитинство. Їх у батьків було семеро: шестеро братів і вона.
Гoлoдoмор 1933-го року забрав її батька та троє братів. Щоб вижити, їли лободу, глуху кропиву, коріння, хоча не завжди сприймали таку їжу. Після того, як не стало батьків її з братиком забрала сусідка, у якої не було власних дітей. Ця вже не молода жінка зуміла виховати їх добрими та порядними людьми, дала освіту, одружила. Давно вже її немає на цьому світі, та світлий спомин про “другу маму” зігріває Ганні душу й понині.
Сердитий вітер ще дужче завиває у шпарини, а ковдра не гріє. Згадує тоді Ганна свого коханого Василя — її перше та єдине кохання. Познайомилися із ним на вечорницях у сільському клубі. Високий, стрункий, з чорним волосся та карими очима — привертав увагу всіх дівчат. Він одразу припав Ганні до душі. Багато дівчат мріяли про нього, а він вибрав її, Ганну. О, ті їхні зустрічі біля перелазу! Тільки верби, тополі і повний місяць були свідками їхніх побачень. Приходила додому під ранок, радісна та щаслива. Спала декілька годин, а прокинувшись, порала господарство та йшла на колгоспне поле сапати буряки. А вночі знову побачення з Василем, його палкі слова кохання. Згодом зіграли весілля. За сільським звичаєм, гуляли цілий тиждень. Через рік подарувала чоловікові синочка Іванка, а ще через рік дівчинка — Марійку. Діти росли веселими та кмітливими, добре вчилися у школі, здобули освіту, знайшли гарну роботу, створили сім’ї та роз’їхалися: Іван у Києві, а Марія у Дніпропетровську. Нечасто приїжджають до матері, адже у місті життя шалене. А Василя, коханого чоловіка Ганни, немає на світі вже вісім років. Та що правду ховати, любив він заглядати в чарку, це його і звело. Але був добрим та роботящим, за все життя жодним словом її не образив. Щонеділі ходить Ганна на цвинтар, розмовляє з ним.
Роки, роки… Куди ви біжите, куди поспішаєте? Не хочеться Ганні покидати цей світ, але відчуває, що не забариться кістлява, скоро прийде по неї.
Не спиться Ганні, ниє все, мабуть, завтра буде дощ. Не сплять на горищі і миші, бавляться горіхами, а за вікном скрипить старезна верба та пронизливий вітер все гуде-завиває.
Автор – Галина ЗАСТАВНА. Хмельницька область.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
