fbpx
Історії з життя
Зігрівала мене маленька світлина Орисі, яку я носив на грудях, і два чи три коротенькі листи від дівчини. А невдовзі колега написав мені, що дівчина виїхала з села і вдома вийшла заміж. До кінця служби, а її залишалося ще понад рік, сонце для мене стало чорним

Кого недуги заганяють за лікарняний поріг, помічають, що час у таких закладах спливає дуже повільно. Пацієнти намагаються розвіяти нудьгу розмовами про минуле і сучасне, нарікаючи між тим на дороге лікування.

…На лавочці у лікарняному скверику сиділи двоє старших жінок і чоловік із чималим пенсійним стажем Юрій Петрович. Кожна з жінок хвалила свою церкву, а Петрович слухав жіночі теревені.

– У нашій Загорянці церква дуже давня, – сказала одна з жінок – і Юрія Петровича мовби хтось обдав холодною водою, бо назва цього села не покидала його пам’яті понад шістдесят літ.

За матеріалами – Уют.

– А чи знаєте ви, шановна пані Софіє, Орисю Михайлівну Садову? – поцікавився, втручаючись у розмову. – Вона родом із вашого села.

– Овва, та добре знаю, – відповіла жінка. – Ми з нею довго працювали разом в одній школі. Хоча вона старша від мене, але ще тримається. Тепер живе тут, у Тернополі.

– Ти дивися, як воно буває, – замислено мовив Юрій Петрович.

– Світ великий, а стежки вузенькі, зводять багато людей через роки. Жива, кажете, ще Горлиця – і слава Богу.

– Як то – Горлиця? – перепитала жінка.

– О, це дуже мила і давня історія, – усміхнувся чоловік. – Ми колись працювали з нею в одному селі і я називав її Орисею-Горлицею.

– Розкажіть нам про це, – попросила жінка із Загорянки.

Замислившись на мить, наче видобуваючи з пам’яті наймиліші події юнацьких літ, Юрій Петрович почав розповідати:

– Після закінчення педучилища в 1953 році мене скерували на роботу в дуже велике село. У місцевій школі було по три-чотири паралельних класи. А на посаду сільської бібліотекарки прислали дівчину з південного краю нашої області. Не дівчину, а чарівницю! Дивилися на неї всі – надивитися не могли. Не подобалася ця дівчина, мабуть, лише тим, хто її не бачив.

У селі парубків було чимало – і всі вони раптово стали активними читачами бібліотеки. Більшість із них книжок, напевне, вдома й не розкривала, але привід прийти до книгозбірні мали. Орися поводилася гідно, не гордовито, була приязною до людей.

Педколектив у школі був великим – близько п’ятдесяти осіб. І один молодий учитель, Григорій Іванович, організував у сільському клубі хор та особливо шанований драмгурток. Запросив і мене до трупи аматорів. Якось в одній виставі я мав грати роль закоханого в ланкову тракториста. А ланкову грала Орися. П’єса називалася «Горлиця», тож я почав так називати свою партнерку по сцені.

Закохався у неї до безтями! Вечорами поспішав на репетиції, бо міг обняти свою Горлицю, сказати ніжні слова, як цього вимагала моя роль. Моє серце переповнювалося щастям.

Мені здавалося, що й Горлиця була небайдужою до мене, але поводилася дуже стримано. Лише за півроку нашої дружби вона дозволила мені вперше поцілувати себе у щічку, коли вітав її з днем народження.

Кавалерів у Горлиці було багато, навіть наш одружений режисер обдаровував дівчину на репетиціях компліментами. Я ж знав, що не витримаю конкуренції зі старшими хлопцями, бо ще не служив у війську. А кому з дівчат хочеться чекати, нехай і милого, три-чотири роки?

…Після закінчення навчального року моя буйна чуприна лягла на розчовгану підлогу призовного пункту – мене забрали до армії. На прощання я вимолив в Орисі невеличке фото й обіцянку, що вона писатиме мені.

Довгий ешелон зі старих вагонів-«телятників», наповнених новобранцями, від’їхав уночі від Тернополя. Нас майже тиждень везли у Чечню. Вільнолюбивий чеченський народ не хотів терпіти ярма і ставлення чужинців до своїх національних традицій – і розпочав спротив. У люту січневу заметіль і страшний мороз наш полк кинули на «учєнія», а фактично – на блокування Кавказьких гір, на Сунженський перевал. Уже через день-два з гір довелося спускати солдатів. Бо у тріскучий мороз і віхолу ми були одягнені у бавовняну натільну білизну, гімнастерки, шинелі, шапки і кирзові чоботи. У промерзлу кам’янисту землю неможливо було «вгризтися».

На одне відділення, тобто на 89 осіб, для порятунку і ночівлі видавали один намет. Розбити його ми не могли – вітер виривав із камінням. Тож солдати збирали суху траву, перекотиполе, клали це на каміння, прикривали брезентом і так рятувалися протягом місяця.

Зігрівала мене маленька світлина Орисі, яку я носив на грудях, і два чи три коротенькі листи від дівчини. А невдовзі колега написав мені, що Горлиця виїхала з села і вдома вийшла заміж. До кінця служби, а її залишалося ще понад рік, сонце для мене стало чорним.

Повернувшись з армії, я закінчив інститут, тривалий час учителював. Замість Горлиці знайшов собі милу голубку – добру, терплячу, гарну господиню, котра подарувала мені дітей, а ті згодом – внуків.

– Буває ж таке, – замріяно мовила молодша слухачка.

А Юрій Петрович, закінчивши розповідь, попросив у старшої адресу своєї Горлиці:

– Пані Софіє, минуло понад шістдесят років відтоді, як ми бачилися востаннє. Дуже хочу зустрітися з нею. Але не попереджайте Орисю про мій намір. Цікаво, чи впізнає вона мене.

Сонце вже, мабуть, позіхало, вмощуючись на нічний спочинок за горизонтом, що ховався за високими будинками. Пацієнти розійшлися по палатах. Кожен під покровом ночі згадував щось радісне чи сумне з прожитого дня або й життя. А Юрій Петрович думав про свою Горлицю.

Тож коли він виписався з лікарні, відразу пішов за адресою, яку дала йому пані Софія. Хвилюючись, натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила миловидна жіночка.

– Вам кого? – спитала.

– Доброго дня. Я хочу зустрітися з Орисею Михайлівною, – пояснив мету свого візиту чоловік.

Жінка запросила гостя до квартири й гукнула:

– Мамо, то до вас!

Юрій Петрович тремтячими ногами переступив поріг кімнати – і йому назустріч підвелася з-за столу вона – Орися-Горлиця. Старість змінила її – тільки очі були такими, як у юності, щоправда, вже без звабливих бісиків.

– Хто ви? – пильно придивляючись до незнайомця, запитала Орися Михайлівна.

– Орисю, не впізнаєш? Я – Юрій, той, що Горличкою тебе називав. Ціла вічність минула відтоді. – І Юрій Петрович галантно поцілував тендітну руку з відзнаками старості.

Говорили, згадували за гостинним столом давно минуле, ділилися теперішнім. Горлиця недавно провела чоловіка у останню путь. Глянувши на її доньку, Юрій Петрович подумав, що матір подарувала їй свою колишню красу. І це ж могла бути його донька.

Прощаючись, не обмінялися номерами телефонів. Обоє без слів розуміли, що життя, подароване Всевишнім, – як сонце, що в кінці дня лягає на спочинок. Повернути його назад неможливо.

Один олігарх казав, що життя – це великий супермаркет: обирай, що хочеш, – каса попереду. Життєвий супермаркет Юрія Петровича був скромним через худенький гаманець. Але яке щастя, що на касі він зустрівся зі своїм першим коханням.

Уже у маршрутці чоловік подумав, що сьогодні ж розповість своїй дружині-голубці, з якою прожив довге життя, про цікаву зустріч. Бо ж ніколи не давав приводу не вірити йому.

Автор – Григорій Шегера.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!