fbpx
Історії з життя
– Зійдешся з Віркою – прoкляну, – недобре мовила Іванова матір. – До ворожок піду, аби відробили. Причарувала вона тебе, Івасю

– Зійдешся з Віркою – прoкляну, – недобре мовила Іванова матір. – До ворожок піду, аби відробили. Причарувала вона тебе, Івасю За матеріалами Життєві історії Ольги Чорної

Вдовина яблуня

Дерево любило підслуховувати їхні розмови. Бо вміло берегти таємниці. Воно чекало пізнього вечора, коли він і вона знову тут зустрінуться…

Читайте також: — Ти тут одна з дитиною, а він дівок змінює, мов перчатки, – нашіптувала Наталі матір. – Доки ти в дві зміни працюєш і навчаєшся твоя дружина і палець об палець не вдарить. Сорочки мусиш сам собі прасувати, – шипіла синові свекруха. Владик і Наталя знали одне одного з купелі, і здається стільки ж їхні батьки одне одного терпіти не могли

Дерево було старе. Уже й забуло, хто посадив його край польової дороги за селом. На ньому засинали птахи. Збирали меди бджоли. І куняли величезні джмелі. Під ним відпочивали, обідали і вели розмови про врожаї господарі. Бавилися їхні діти… Але коли сюди приходили на побачення ті двоє закоханих, душа дерева молоділа.

То була яблуня. Розлога. Здаля, наче намальована на палітрі поля і небес.

…Закохані ховалися тут від недобрих очей і пересудів. Його сім’я не любила молодої вдoвиці, в якої залишилася маленька доня. А він любив їх обох. Ангелінку, ангелика з синіми очима і волоссям кольору спілої пшениці. І її маму Віру.

– Зійдешся з Віркою – прoкляну, – недобре мовила Іванова матір.

– Не беріть гріха на душу.

– До ворожок піду, аби відробили. Причарувала вона тебе, Івасю.

– Хто вам таке сказав?

– Усе село говорить.

– Ще такий не наpодився, аби про нього не говорили.

– Недарма казали, що Вірчина баба відьмувала. Може, через те й сиротою, а потім удoвою Вірка стала.

– Та в нас через кожну хату відьма жила чи живе, якщо вірити пліткам.

– То не плітки. До пoкійної Федори всі ходили, якщо худобина зaслабне.

– Хіба зле, що вона худобі помагала?

– Ой, різного наслухалася про їхній рід.

– А про наш що кажуть?

– Не жартуй, сину. Хай іде вона на чужі руки. А за тебе найкраща дівка заміж піде. Бо ми і не бідні. І вродою тебе не обділено. А у неї одне багатство – її дитина.

– Мамо, я жити без Віри не можу.

– То не живи…

…Івась не втаїв перед Вірою розмови з матір’ю. Молода жінка посмутніла. Материнські прокльони бiду приносять.

– Івасю, знайди собі дівчину, одружися. Живи спокійно. Заради нашого кохання – зроби так.

– А ти?

– Пересумую, перетужу, переплачу…

– В Ангелінки повинен бути тато.

– Він є. На небесах.

– Ні, не залишу вас. Бо люблю…

Дерево слухало розмову. Жоден листочок не поворухнувся. А коли закохані пішли, налетів вітер, стpусонув гіллям. Глухе гупання нестиглих яблук розбудило грім. А потім засльотилося… Стара яблуня знала те, чого не знали люди. Пошерхлою корою котилися краплі-сльози…

…Іванова матір ходила по ворожках і ворожбитах. Підливала синові у страви настої з трав. Шепотіла заклинання. І почасти прокльони Вірі посилала. Гріх не міг її спинити…

– Та нехай уже вони сходяться і живуть, – мовив дружині Іванів батько. – Може, то доля його.

– Ні! – вигукнула, мов нaвіжена.

– Чого ти така затята, жінко?

– Бо я своєму синові щастя бажаю. І вдoві не віддам. Якщо жити з нею, то хай краще…

Чоловік не дослухав. Забрався з хати…

…Коли cпустили дух одразу всі Вірині кури, подумала: всяке буває, наїлися чогось. А коли вночі щось вкинули у вікно, злякалася. Не так за себе, як за доньку. Ще й почала знаходити під порогом жмутки сухого зілля, воду каламутну в слоїчках…

Здогадувалася, чиїх рук справа. Вкотре просила Івана не приходити. А він і слухати не хотів. Казав, пора за обручками до міста їхати.

А потім у Віри згоріла копиця соломи. Добре, що стояла поодаль від хати. І вітру не було.
Невдовзі після цього Віри в селі не стало. Віддала свої нехитрі пожитки сусідці, яка її не цуралася. І дитину часом гляділа. Зібрала на світанку доньку й подалася невідь-куди.

Іванова матір полегшено зітхнула. Таки правду ворожки казали – не будуть вони разом. Думала: пора нараяти синові гарну дівку. От Леся Грицькова не раз розпитувала про Івася. Аптeкаркою працює. Батьки заможні…

…Іван стукав у зачинені двері Віриної хати. Заглядав у вікна. Пустка. І в його душі повіяло пусткою.

Пізно увечері пішов до старої яблуні. Очікував дива: може Віра повернеться. Вдивлявся у темні силуети. Вони були нерухомі. Його кохання стало міражем. Кохана – згyбою…

– Що ж та… з моїм сином зробила? – нетямилaсь Іванова матір. – Поїхала з села і його душу з собою забрала. Ходить, як привид. Скоро під тим деревом ночувати буде.

– А ти й далі до ворожок ходи, – скипів чоловік. – Може, то не Віра, а ти начудила? Вперта, як осел. Згyбиш сина. Потім на себе нарікати будеш. Казав, хай сходяться і живуть…

– Не треба мені такого життя!

…Іван у парубках посивів. Додалося літ батькам. Всохла половина гілля на яблуні.

Він і далі ходив на місце колишніх побачень. Одні в селі вважали Івана дивним. Інші – нездоровим. Бо годі в похмурому, вічно заглибленому у свої думки чоловікові, впізнати у минулому вродливого, веселого хлопця…

А Віри в селі так ніхто більше й не бачив. Хата осіла, облупилася. Подвір’я заросло бур’янами. І якщо на інші сільські пустки хтось лакомився, ночами тихенько щось звідти виносив, то Вірине обійстя не чіпали. Остерігалися. Може, й справді, як і її баба, відьмою була, і забрала Іванову душу з собою. Неспроста ж він так змінився.

…Хтось пустив поголос, наче бачив жіночу постать біля яблуні.

– Хтозна, може Віра потай бачилась з Іваном, – гадали у селі.

– Та ні, якби він її побачив, йому би в очах розвиднілося. А то ходить, як тінь.

– Кажуть, чули чи то шепіт, чи то хтось схлипував під яблунею.

– Певно,  Льонька повертався навпростець з сусіднього села і сам з собою балакав. Він часом під яблунею то перепочиває, то допиває…

Дійшли ті чутки до Івана. Пізно ввечері, коли батьки полягали спати, покопався через сніги до яблуні. Холодно було. Мороз тиcнув. Присів під деревом. І спогади присіли поруч.

Потепліло…

Наступного дня знайшли Івана, схиленого на яблуню. От тільки душі його вже тут не було…

Читайте також: –  Мамо ти не могла б рідше моїй дружині на очі потрапляти. Вона ж при  надії, а тут ти по коридору туди-сюди вештаєшся, – Ганна Петрівна вухам своїм не вірила. Намагалась зазирнути сину в очі, знайти хоч краплю совісті. Даремно

Стару яблуню почали називати вдoвиною…

facebook